— Нічого особливого.
Нарешті я пішов до себе. Зачинив двері. Якийсь час вони стояли в коридорі та прислухалися до рухів і звуків із моєї кімнати. Я почув, як вони пішли. Заснути я не зміг. Тому так і сидів на ліжку, міцно обійнявши Нерона.
Це був один із тих чорних, переповнених розпачем днів, коли життя наближається до межі абсурду й вислизає з рук, мов пісок крізь пальці. Схожий на день зірваного весілля батьків, який ознаменувався смертю дядька Даніеля. Сьогоднішній день так само залишиться затьмареним. Не лише через зіпсоване відкриття магазину та спробу самогубства Сесіль, але й через мамину сварку з Франком. Попервах ніхто не надав їй особливого значення: моє спонтанне зникнення відвело увагу від сутички. Навіть якби то був найсерйозніший їхній конфлікт, усі незмінно вірили, що все налагодиться. Дурнувата суперечка, як то часто буває серед своїх: трохи напруги, дрібка нервів, щоденна втома, тон, що підвищується, негарні думки, безповоротні слова, в які усе одно не віриш, та врешті «вищий момент конфлікту» із третього акту. Що мама, що Франк наділені категоричним характером із незначною схильністю до поступок. З того злощасного дня вони не розмовляли і не бачилися наступних двадцять п’ять років. Упродовж безжально втрачених років вони неодноразово повертали спомини того дня та запитували себе, чому та як так сталося і чи фатальна дріб’язкова сварка вартувала безповоротних наслідків. З роками вони навіть не змогли пригадати зав’язки. Цікава штука наша пам’ять: погані спогади вона стирає, залишає тільки хороші. Двадцятьма роками по тому в одній із розмов тато поставив мені те саме запитання. Він забув причину конфлікту. Мені довелося докласти зусиль, щоб самому пригадати. Якби ж вони тільки знали, то неодмінно б помирилися. Але майбутнє нам не відоме. Ми живемо сьогоднішнім днем. Мамині копійчані прорахунки обернулися катастрофою. Відкриття магазину планувалося як святковий і багатообіцяльний для родини день. У результаті він запам’ятався як день, коли прегарна будівля дала тріщину.
Ось уже сім років, як Ігор Маркіш мешкав у Франції. Обставини втечі з Ленінграда він не обговорював. Думаю, вони були такими самими, як і в решти: політичні мотиви. Коли я зачіпав цю тему, він кидав мені стриману посмішку. Саме вони з Вернером Толлером заснували Клуб. Правили за довідкове бюро адміністративних формальностей. Усі вони виношували спільну ідею фікс: легалізуватися, не попастися на банальній перевірці документів, не бути депортованими, нарешті розібрати валізи, залишити минуле позаду, зажити новим життям, знайти роботу. Як правило, тут усі цим марили. Лишень той, хто ходив по глевкій землі, здатен сповна осягнути повсякденний страх біженця, який, урятувавши свою шкуру, тепер змушений боротися проти загадкового ворога: чиновника префектури. Не раз лунали суперечки, у якій же країні відповідні адмінустанови найприскіпливіші, непередбачувані й узагалі кошмарні. Кожен патріотично захищав свою державу, гарячково відстоюючи малопочесне звання найбезглуздішої системи управління у світі. Вони безперестанку несли якісь небилиці, свідками чи то жертвами яких вони стали: довести, що ти не помер чи, скажімо, що ти випадковий однофамілець ворога народу, або що ти не розшукуваний підозрюваний, — словом, таких історій їм ніколи не бракувало. Зрештою зійшлися на тому, що найжахливішим був російський режим. Якийсь чех розпочинав із божевільної історії, яка йому дорого коштувала, за ним естафету перехоплював поляк чи угорець. Леонід Кривошеїн з усією серйозністю розповів, у яку чудернацьку пригоду вскочив:
— Одного разу я опинився в одній камері зі ще двома росіянами, які не могли второпати, за що їх так. «Я, — сказав киянин, — запізнився на п’ять хвилин: мене звинуватили в саботажі». — «От я, — пояснив новгородець, — прийшов п’ятьма хвилинами раніше: мене звинуватили в шпіонажі». — «А я, — запевняв Леонід, — прийшов вчасно, і мене звинуватили в носінні західного годинника».
Усі вибухнули сміхом. Леонід стверджував, що то не жарти, а правдива історія. І на підтвердження показував свого годинника «Ліп Презідент»[73] зі збільшуваним склом, якого йому подарували під час пересадки в Парижі на рейсі Москва — Лондон. Де Ґолль та Ейзенхауер носили такі самі. Його злегка зачіпало, що ми не одразу вірили. Це була частина гри. Леонід не припиняв жартувати. З ним неможливо було зрозуміти, де правда, а де вигадка.
73
«Ліп Презідент» («Lip Président») — годинник фірми «Lip», заснованій у місті Безансоні 1867 року годинникарем Еммануелем Ліпманном. Забастовки, які відбулися в цій компанії, стали символом конфлікту між робітниками і керівництвом у Франції.