Ігор розмовляв французькою з ледь відчутним акцентом. Його часто сприймали за вихідця Ельзасу. Він народився в середовищі, де французьку починали вчити раніше за російську. Його батько винаймав віллу в Ніцці на весь рік. Він часто згадував, як у дитинстві на літніх канікулах фланірував Англійською набережною. Звичайно, ще до війни, до Першої. Ігор не любив занурюватися в спогади. Він доклав надмірних зусиль, щоб розпочати нове життя, тому не хотів, щоб минуле його і тут наздогнало. Родина була заможною: батько був іменитий хірург і мав власну клініку в Санкт-Петербурзі. Революція розпорошила його життя за один день. Але він ні за чим не жалкував. Зводився новий світ. І кожен вносив лепту в розвиток соціалізму. Отримавши диплом, Ігор працював лікарем у шпиталі, так і не здобувши спеціалізації з кардіології. У нього не залишалося часу на подальше навчання: треба було утримувати сім’ю. Але вони були щасливі і з того. Раптом земля зупинилася і вибухнула. Одного недільного вечора він трохи відтулив мені завісу:
— Під час блокади і на фронті я був хірургом. Навіть робив кесарів розтин під час бомбардування Великого гостиною двору. За анестезію слугувала горілка. Жінка з малям вижили. Операції, які ти ніколи не зможеш уявити. Якби мені про них розповіли ще за мирного часу, я сказав би, що таке неможливо. Але я це робив. Пам’ятаю, як санітарки ампутували кінцівки інструментами, доведеними до білого жару. Хірургу на час війни диплом не потрібен. Головне — вижити, так?
Війна винищила його місто. Він служив лікарем у Червоній армії, дивом пережив блокаду, брав участь у німецькій кампанії. Щоб відновити лікарню, півроку пропрацював землекопом. Ці роки й досі виринали з глибин пам’яті. Зруйнований Ленінград. Руїни — повсюди, скільки сягало око. Когорти голодних фантомів у лахмітті, що билися за можливість з’їсти бродячих собак і кору дерев. Вулиці, проспекти, канали — усе зникло. І тоді вони взялися за відбудову. Як до війни. Навіть краще, величніше і прекрасніше. Будівництво пірамідального рівня якраз пасувало Росії. Ігор не хотів більше згадувати ті часи. Мені доводилось докладати зусиль.
— Чому ти переїхав на Захід?
— Якби я не втік, то був би давно мертвий.
— Чому ти поїхав? Розкажи.
— Навіть якби я розповів, ти усе одно не зрозумів би. Це складно. Давай ходи. Ти зі своїми балачками як базарна баба.
Я вів далі партію. За якийсь час ставив наступне запитання. Він удавав, що з головою у грі. Іншим разом він розкидався крихтами історій, мені ж вони служили аркбутанами його спогадів. Вони підтримували той пазл, який я складав і якому бракувало основних фрагментів. Там у нього залишилися мама, дружина, син, мій ровесник, та молодша донька. Він не чув про них ось уже вісім років.
— Після того я прожив безліч життів.
— Неможливо змусити себе щось забути одним махом.
— Можливо. Ти забуваєш або вмираєш.
Його таємниче замовчування розпалювало мою уяву. Його манера ухилятися від прямої відповіді, його відмовки створювали якнайкраще підґрунтя для оповитого містерією минулого, яке я був зобов’язаний розгадати. Однак Ігор не бажав повторно все переживати. Єдине життя, яке він з легкістю обговорював, почалося з приїздом до Франції. Ігор мав запальну, але водночас легку й безкорисливу вдачу. У спілкуванні він був безпосередній, тому з ним завжди було комфортно. Я жодного разу не чув, щоб хтось про нього погано відгукувався. На додачу чоловік він був завидний. Непомітність — то не про нього: величава статура, в’юнке волосся, очі кольору небесної блакиті, братня усмішка. Він чимось скидався на Берта Ланкастера[75]. У Клубі не припиняли його підколювати.
75
Бертон Стівен «Берт» Ланкастер (1913—1994) — один із найуспішніших акторів в історії американського кіно, володар премії «Оскар» (1960) і призу Венеційського фестивалю (1962). Американський інститут кінематографії вважає Ланкастера однією із зірок класичного голлівудського кіно.