— Ти зміг би прославитися як актор.
— Не зміг би. Я не вмію брехати.
Саме Ігор навчив мене шахів. Він першим підійшов до мене з пропозицією зіграти партію:
— Граєш?
— Трохи.
— Сідай.
Переді мною стояла шахівниця з білими. Я ніколи в житті не грав у шахи. Я навмання зробив хід пішаком на дві клітини вперед: бачив — так робили інші. Він посунув свого назустріч. Мені начебто вдалися два ходи, а потім я пішов конем як пішаком.
— Та ти не знаєш правил!
— Не особливо.
— Я тебе навчу.
Він виявився хорошим учителем. Уже за кілька днів я опанував правила та, як мені здавалось, непогано грав. Тому я не одразу зрозумів, що він мав на увазі:
— Ну от, тепер ти знаєш, як грати в шахи. Тобі залишилось стати гравцем. Це займе дещо більше часу.
— Скільки?
— Від тебе залежить. П'ять років, десять, більше? Поглянь на Імре. Йому п'ятдесят, і він совгає фігурами по дошці вже тридцять п’ять років. Трохи зусиль — і ти зможеш у нього виграти. Пам'ятай: море концентрації та дрібка уяви.
Ми зустрічалися під кінець дня, щоб зіграти одну-дві швидкі партії. Зазвичай мовчки.
— Хочеш потеревенити — маєш сусіднє бістро.
За кілька годин ми могли обмовитися не більш як трьома словами. Він вигравав щоразу. Я продумував кожен крок, що аж голова боліла, навчився передбачати ходи, грамотно розташовувати фігури, вибудовувати стратегію та маскувати удари. Але він читав мою гру, як розгорнуту книгу. Передбачав кожен мій невправний крок. Моя гра в тактика його тішила.
— Правильно мислиш — розблокувати тура. Але увага: не відкривай діагональ моєму ферзю, хіба ти хочеш мат у три ходи.
— Звідки знаєш, що я хотів ходити турою?
— У тебе немає вибору. Не поспішай. Твої атаки хаотичні. Закріпи позицію, тобі стане легше захищатися.
— Не атакуватиму — не виграю.
Ігор розчаровано захитав головою.
— Ти як осел. А я їх не зношу, хоча це тямущі тварини. Але не ти. Ти зовсім не слухаєш. Спробуй занотовувати.
Щоб чогось навчитися, треба було спостерігати за партіями інших, записувати ходи кожного гравця, а потім повторювати на кишеньковій шахівниці. Час од часу Ігор заглядав до мого записничка. Щоб відтворити партію, йому було достатньо глянути на записи, на уривки гри, як-от: 1.е4 с5 2. Cf3 е6 3.g3; 3… d5 4.exd5 exd5 5.Fg2 De7 6.Rfl; 6… Cc6 7.d4 Cf6 8. Cc3 Fe6, — на що він не відмовляв собі у таких коментарях:
— Ех, Володимире, ніякого прогресу. Як завше, мудрує.
— Він виграв!
— Це Павло програв. Якщо хочеш набратися досвіду, спостерігай за Леонідом. Він найкращий. Простота й ефективність.
Ігор був мій єдиний партнер упродовж двох років. Знавці або ж ті, хто вважали себе такими, аж ніяк не бажали гаяти час на початківця. Коли я пропонував їм партію, усі в один голос відповідали: «Зіграємо, як станеш гравцем».
Вони примирилися зі мною лише тому, що мене прийняв Ігор. Заходити та грати в Клубі міг будь-хто, проте тільки він чи Вернер надавали членство. Критерій був один — їхня легка рука. Як з'являвся непроханий гість, вони вміли дипломатично йому відмовити та спровадити: «Це приватний клуб. Ми більше нікого не приймаємо. Треба записуватися до листа очікування».
За два роки я поставив йому пат. Ми були на рівних. Ні переможця, ні переможеного. Але для мене то був справжній виграш. Ігор відчув це.
— Ще два чи три роки, малий, і ти виграєш у мене партію.
Мені знадобився ще рік, щоб його обіграти. Однак він мав поважне виправдання. Того дня його практично склав удвоє ішіас[76] і він заледве сидів на стільці. Після прибуття до Франції Ігор спробував улаштуватися лікарем. Йому відмовили. Диплом тут не визнавали. Не було жодної можливості отримати аналогічний у Франції. Ленінград він покинув поспіхом, не прихопивши жодного офіційного папера чи документа. Не залишилося нічого, що могло б підтвердити його слова. Послужний список військового лікаря й медалі нічого тут не вартували. Єдине можливе рішення запропонував один член офіційної організації лікарів Франції: почати все з нуля. Та коли тобі п’ятдесят, непросто знову наважитися на семирічне навчання. На нього все одно не було коштів. До всього, Ігор зіштовхнувся із серйозною проблемою — безсонням. Із часу втечі з Союзу в березні 52-го. Діставшись до Гельсінкі, він провів одинадцять днів без сну, сподіваючись нарешті повалитися від утоми та розвіяти це прокляття. Його тіло опиралося до останнього. Виснажений безсонням, із затуманеною головою, але досі при тямі, він напівголяка розгулював ожвавленими вулицями за мінус десять морозу, горланячи пісень. Йому вкололи заспокійливе. Отямившись, він відмовився приймати прописане снодійне. І так, доки один лікар, який також потерпав від хронічного безсоння, не порадив цікавий спосіб: «Ви не спите ночами через збій біологічного годинника. У чому причина? Невідомо, тільки здогадки. Як відновити сон? Не уявляю. Можливо, повернення до Ленінграда? Боюсь, тут ліки можуть виявитися страшнішими за саму хворобу. Спробуйте мій метод. Спіть удень. Працюйте вночі».