— Пацієнтка втекла!
Вона гарячково вхопила телефон і набрала вахту, щоб попередити про зникнення Сесіль. Медсестра дала стислий опис, але ніхто такої не помічав. Потім прийшов професор, а за ним тінню йшла групка студентів. Збентежена жінка повідомила погану новину. Якихось чверть години тому вона проводила обхід і пацієнтка ще спала, а потім… Вона так і не договорила. Професор як тільки її не називав, ображав з такою разючою агресією, а їй хоч би що. Він повернувся до студентів і рявкнув:
— Якого дідька ви тут стовбичите? Йолопи! Вас за руку виводити?
Професор зайшов до палати та грюкнув дверима, на мене навіть не глянув. Студенти й медсестра розлетілися як горобці. Вони взялися опитувати відвідувачів і пацієнтів. Сесіль як у воду впала. Я вийшов із лікарні. Зайшов до сусідньої кав’ярні, поцікавився в персоналу — її там не було. Спустився вулицею Сен-Жак до Сени, обійшов усі бістро. Немає. Я наївно сподівався десь її перестріти. Урешті піднявся на набережну Ґран-Оґюстен. У квартирі царював усе той же безлад, що лишився після рятувальників. Дивне відчуття: наче я якийсь злодюжка-початківець. Чекати довелося довго, тому я тинявся туди-сюди помешканням. «Вона не затримається». У ніші стояв годинник із Франш-Конте. «Вона повернеться о десятій».
Коли пробив годинник, я підійшов до дверей, переконаний, що вона от-от прийде, як за помахом чарівної палички. Тиша. Я взявся видивлятися її в натовпі з вікна. О пів на одинадцяту мене обірвав годинник і я відклеїв носа від шибки. «Вона прийде об одинадцятій. Не може не прийти».
Одинадцятий удар відібрав мої останні сподівання. Вона не повернеться. Це взагалі був безглуздий замір. Отож я вийшов із квартири, залишивши ключі під килимком. Мене не полишало якесь дивне липке відчуття, що вона сюди більше не повернеться. Якщо вона утне ще одну дурість, я про це не дізнаюсь. На клаптику паперу я нашкрябав записочку й просунув її у щілину під дверима: «Хай би що сталося — зв'яжіться зі мною. Мішель Маріні», — а далі номер телефону. Я бездумно блукав кварталом, ходив по облюбованих нею кав’ярнях і крамничках, обійшов вулицю Сен-Андре-диз-Ар та околиці церкви Сен-Сюльпіс. Ніде її не бачили. Урешті я попросту плентав із похнюпленою головою попід огорожею Люксембурзького саду. Повертався туди, звідки прийшов (Генріх IV). Радіти тут нічому. Я перебирав відмовки перед Шерлоком. Це мало бути щось беззаперечне, залізобетонне, що як дві краплі води походило б на правду. Так, аби жоден головний наглядач, навіть такий пронира, як він, і не подумав ставити під сумнів мої слова. У одвічній грі в кота й мишки я був маленьким переляканим звірятком із жалюгідною фантазією. Цьому старому котюзі Шерлоку знадобилося б не більше за секунду, аби розібрати по кісточках кожну вигадану мною відмовку. Я вже чекав своєї судної години, як наблизився до входу в театр «Одеон». Я стояв лишень за кілька метрів од фонтану Медічі. Ще трохи — і я пропущу дзвінок з уроку о другій годині. Але я пішов уперед і закляк на місці. «Якщо її й там немає, то ми більше ніколи не побачимося».
Я обернувся. До заповітного місця було не більше ніж п’ять хвилин. І я помчав до фонтану. Але там сиділи самі книголюби та соромливі закохані. Сесіль серед них не було. Вона не раз розповідала про свій фонтан і його перфектність. Їй так хотілося, щоб я розділив її пристрасть. Я слухав з уважністю, але не цікавістю. Якоїсь миті я постеріг дві плями: зелену й білу — ніби скарб у серці водограю. Сам не знаю, як і чому так сталося, але я перейняв естафету від Сесіль. Ніяк не вдавалося відірвати погляд від Поліфема, до того прекрасного і страховидного, непропорційного та нікчемного, у мить, коли він ловить оком Галатею й Акіда і от-от занапастить вівчаря[77]. Неминучий і непотрібний злочин. Я наблизився до краю водойми, і мене пройняло співчуття до бідного одноокого, знеславленого й безпорадного. Раптом у віддаленому закутку я помітив Сесіль. Вона безтурботно спала, відкинувши голову та звісивши руки. Вона була геть блідою, із запалими щоками й восково-жовтою шкірою. Її тіло було абсолютно нерухомим. Я приклав долоню до її чола. І відчув тепло. Я накрив її своєю курткою. Сів поруч із нею. Сесіль розплющила очі. Моя присутність її не здивувала: обличчям промайнула боязка усмішка. Вона взяла мене за руку. Я не пручався, а стиснув своєю.
— А ти не квапився, — промурмотіла вона.
77
Поліфем — у давньогрецькій міфології один із циклопів, син Посейдона й німфи Фооси. Був закоханий у морську німфу Галатею, яка відкинула його й уподобала красеня вівчаря Акіда. Поліфем роздавив Акіда скелею, а Галатея перетворила свого загиблого коханого на річку.