— Віддати тобі ключі?
— Ні, тримай у себе. Хіба ти більше не приходитимеш?
— Я не це хотів сказати.
Вона поцілувала мене в щоку.
— Дякую, братику. Дякую за все.
— Може, я прийду завтра.
— Коли завгодно.
Я знову обійшов усі бістро. Цього разу в пошуках Франка. Ніхто його не бачив. Два його дружки вирішили з мене поглузувати.
— Напевне, він із Сесіль?
— Якщо я знайду Сесіль, то не скажу твоєму братові.
Я не звернув на них уваги. Я кожного просив про одне й те саме: «Якщо побачите Франка, скажіть, нехай сконтактує з братом. Це терміново».
Тоді я пішов до його найліпшого друга Рішара, що жив за мечеттю. Вони були члени одного комітету та разом продавали «Юманіте Діманш» на ринку по вулиці Муфтар. Здавалося, побачивши мене, він розгубився. Він поголив голову.
— З тобою щось сталося?
— А що зі мною?
— Твоє волосся?
— Мішелю, я зайнятий. Чого тобі?
— Я сподівався застати в тебе Франка.
— Я його вже якийсь час не бачив. А він що, сказав, що тут ночує?
— Раніше траплялося. От я і подумав…
— Мабуть, він у Сесіль.
— Якщо побачиш, перекажи, щоб зі мною сконтактував. Це важливо.
— Неодмінно.
Пауза тривала дещо довше, ніж треба. Я пам’ятаю Рішара завше шпарким і спонтанним. А тут він весь як на терню — і намагався випромінювати незворушність. Та й тримався він якось напружено, неприємно напружено. Професійні брехачі високо деруть носа. Їх ніщо не страшить. А погані — відводять погляд. Наче хочуть бодай так захиститися. Візьму це на замітку.
— Ця зачіска тобі не до лиця. Попередня пасувала більше.
Щоб сумління було чисте, я обійшов іще двох Франкових друзів. Неважко здогадатись: вони теж і гадки не мали, де він, але пообіцяли передати моє повідомлення в разі чого.
За вечерею мама поцікавилася:
— Як минув твій день у ліцеї?
— Як завжди.
— Чим ви займалися?
— На англійській продовжували Шекспіра, а на французькій почали «Позивачів»[78].
— Готовий до контрольної з математики?
— Ну, я багато займався з Ніколя.
— Шкода, — перехопив тато, — що ми давно його не бачили. Запроси Ніколи однієї неділі в гості.
Якусь частину ночі я згаяв на вибудовування гідних відмовок для Шерлока: так, щоб він і оком не повів, не засумнівався в анінайменших подробицях, щоб не схотів перевіряти. Можливо, цього разу я не заскочу в останній вагон. Спав я паскудно. А вранці, коли я саме збирався йти до того скотобійця, у кишені куртки знайшов амбулаторну карту, яку мені тоді у відділені невідкладної допомоги впхала медсестра. Ну все, це був доленосний знак. Допомога у винагороду за допомогу. А таке могло проскочити, бо це було зухвало. Спершу я остерігався підроблювати документ. Проте альтернативи не було. Отож я взяв чорну кулькову ручку та вписав своє ім'я та мінімум подробиць. У графі «поранення» я нашкрябав «незначні ушкодження», а у «причині ушпиталення» — «збитий велосипедистом». Я намагався відтворити нечитабельний лікарський почерк. У кінці підписав якоюсь закарлюкою. Серце аж вискакувало, коли я простягнув цю пояснювальну записку. Шерлок глянув на мене, не сумніваючись в оригінальності картки, та поцікавився моїм самопочуттям.
— Сьогодні на вулиці треба брати очі в руки: автомобілі, автобуси, ще й велосипедисти. Буде вам уроком.
Мені здалось тут доречним додати:
— Він навіть не загальмував!
— Який сором! У який час ми живемо?
— Та, знаєте, нічого страшного. Як сказав лікар, відбувся легким переляком.
Щодо контрольної з математики, я все зробив. Завдячуючи Ніколя. Йому не треба було мені допомагати. Він просто дав списати. Як завжди. З усією цією історією я зовсім її закинув. На моє щастя, Ніколя не злопам'ятний. Аби бодай віддячити, я запросив його зіграти в кікер. Ми пішли на майдан Мобер. Я не грав цілих три місяці. Кікер як велосипед — таке не забуваєш.
Облишивши того, хто помирав, на замученого інтерна, що не знав, з якого боку до нього підступитись, Ігор і Віктор подалися й далі знайомитись до «Аустерліцької гармати». Запаси горілки вичерпалися досить швидко.
— Коли-небудь куштував віскі, Ігорю Емільовичу?
— Ніколи.
— Дивний смак, але звикаєш махом.
— Я не любитель усього американського.
— Що ти, справжнє віскі — шотландське.
Ігор випив свою першу склянку віскі на російський лад. Не таке добре, як горілка, але теж непогано. Чоловіки поклялися дружити до скону, ніколи більше не розлучатися й пройти життя пліч-о-пліч. Віктор був недурний. Він добре знав, що співвітчизник враз розкусить його небилиці. Тому сказав правду. Яка вже була. Він розумів, що після ейфорії від знайомства настане час недовіри до історичного ворога. Як і всі брехуни, Віктор просто не міг уявити, що хтось може говорити правду, тому й не повірив Ігореві:
78
«Позивачі» («Les Plaideurs»; 1668) — комедія Жана Расіна (1639—1699), у якій автор висміяв звичаї паризького Палацу правосуддя.