— Ніякий ти не лікар! Бути того не може.
— Клянуся. Я закінчив Ленінградську військово-медичну академію. Але наш диплом у Франції не визнають. Я був кардіологом. Практикував п’ятнадцять років. Мав приймальні години в лікарні Тарновського, у Ленінграді. Під час війни був військовим лікарем армії Жукова в чині лейтенанта. Я був хорошим лікарем. Пацієнти мене обожнювали.
— Та ти верзеш казна-що. Ти звичайнісінький санітар! А в медицині трохи кумекаєш, бо нагледівся хворих і наслухався лікарів. Батечка Віктора не проведеш. Ти такий самий, як і я: такі поганці можуть водити за носа недосвідчених і дурнів. Досить з мене глузувати, товаришу.
Ігор стикнувся з проблемою, яка не піддавалася вирішенню. Чим підтвердити, що він дійсно лікар? Адже його пояснення, намагання, демонстрації й нариси розбивалися об стіну недовіри. Віктор жадав реального доказу. Рельєфний папір із мокрими печатками, бланк із міністерськими підписами. Проте диплом залишився в Ленінграді. Віктор посміхнувся.
— З тебе такий же лікар, як із мене кузен князя Юсупова.
— Але ти і є кузен князя Юсупова!
— Я так потішаюсь над туристами. Маю визнати, ти талановитий. Найважливіше — то вміти прикидатись. Я знав великих герцогів і графів, що скидалися на консьєржів чи шевців. Коли вони розкривають свій титул, їх мають за байкарів. Щодо мене — мені вірять усі.
Ігор давно втратив свій бойовий темперамент. Втеча з СРСР та блукання світом змусили його переглянути такі поняття, як правда і брехня. Наразі він не був упевнений абсолютно ні в чому, окрім того, що досі живий. Для нього залишилася одна-єдина правда на землі: ти або живий, або мертвий. Решта — питання вірувань чи плодів уяви.
— Та вір у що хочеш, мені однаково. І твоя правда: тут я не лікар, я санітар.
Віктор розцінив таку швидку капітуляцію як ознаку, що Ігор — несусвітне брехло, а отже, з нього вийде нічогенький таксист.
— Ну і скільки ти заробляєш на цій роботі?
— Копійки.
— Тоді як дивишся на те, щоб гідно себе забезпечувати, отримувати скільки сам схочеш і залишатися вільним?
— Хто ж відмовляється від такого? Якщо це чесні гроші, я згоден.
— Оце ти мене образив чи познущався? Я служив у царській армії, не забувай. Маю надію, ти не єврей?
— Я живий, цього замало?
Отак Ігор став таксувати у графа Віктора, для якого честь була поняттям розтяжним: клієнтами він не переймався, особливо іноземцями.
— Ти помиляєшся, Ігорю Емільовичу, чіпляєшся до дрібниць. Ти мене знаєш, я вірянин і шаную заповіді. Якщо вже Бог створив простаків, то це щоб було кого піддурювати.
Знадобився якийсь час, щоб Ігор став справжнім паризьким таксистом. Париж — здоровенне місто, парижани часом несповна розуму, парижанки як на терню, передмістя — справжній лабіринт, а його мешканці — ще ті скнари. До всього, непролазні затори. А втім, завдяки лікарській пам’яті, Ігор врешті вивчив назубок усю мапу міста.
— Раніше проблем не виникало. Після звільнення узагалі було чудово. А потім ці «Сітроени 2 CV» нам усе занапастили, на додачу «Рено» випустили свій дамський «дофін». Тепер на вулицях справжній хаос.
— Я згоден. Але за однієї умови: я працюватиму ночами. Вдень я сплю.
— Працювати вночі не так легко, як здається.
— Або так, або ні, Вікторе Анатолійовичу.
— Моя дружина на радощах тебе благословить. Денний таксист мене обкрадає. Але з тобою я можу бути спокійним. Комуняки мають лиш одну гарну рису — вони чесні. Яке снодійне порадиш?
— Я не розбираюся у французьких ліках. Снодійне я не вживаю. І давно в тебе безсоння?
— Відколи переїхав до Парижа, я більше не сплю. Я набрав сорок кілограмів. Молодим я їв як горобчик і спав як убитий. А ти, триклятий байкарю, якби був лікарем, то знав би, як побороти безсоння.
Віктор навчив його всіляких хитрощів із примноження прибутку, які дозволили Ігореві придбати гордощі: гарненький біленький будиночок на узвишші Л’Аї-ле-Роз, звідкіля як на долоні Ейфелева вежа, Сакре-Кер і взагалі весь Париж. Аж до самої смерті дванадцятьма роками по тому, у травні 68-го, від серцевого нападу в багатолюдному заторі посеред національної траси № 7 на околиці Орлі (він тоді віз техасця, який скаженів на задньому сидінні через двогодинне катання по всьому південному передмістю), Віктор свято вірив, що Ігор ще той фантазер і лікарем не пропрацював і дня. Він навчив його — звісно, після клятви на одигітрії[79] з Новодівочого монастиря, що Ігор нізащо й нікому, ба навіть сповіднику, не видасть, — мистецтва замилювати очі клієнтам, що дозволяло кружляти містом так, наче їдеш завжди навпростець; усю поїздку ловити червоне світло; а ще поділився інформацією, якими вулицям їздять сміттєвози — за ними ж можна тягтися вічно; де тричі на тиждень відбувається кінна хода паризької жандармерії; чому варто їздити авеню, де проводять ремонтні роботи, а не там, де вільно; як упасти на хвіст вантажівці, що розвозить товари чи меблі, так, щоб клієнт нічого не запідозрив; та ще тисячу й одного фокуса, який міг наблизити до жаданого особняка в затишному передмісті за два десятки років чесної праці. Також Віктор застеріг як прокази боятися «бурів» — цим лягавим-садистам префектура дозволяла ходити назирці за таксистами, щоб надокучати їм за найменшої нагоди, — повідав, як їх розпізнати чи навіть домовитися, якщо вже вибору не стане.