— Що скажеш?
— Неймовіро.
— Ти хотів сказати «круто». Я вбила на це день і ніч. З однієї вітальні я винесла десять мішків сміття. Увесь цей непотріб, який ми зберігаємо, — від нього так задушливо. Нарешті я дихаю. А ти? Я геть знесилена.
Я обійшов невпізнавану вітальню, де кожен предмет став на своє законне місце. Домашню бібліотеку, що займала дві стіни від підлоги аж до стелі, було ледь помітно за книжками, журналами та іншими накладеними матеріалами. Ніщо ніде не валялось. Дюжина метрових книжкових стосів смиренно чекала біля дверей своєї черги на викидання.
— Ти ж не викинеш книжки!
— Я залишила свої улюблені і П’єрові, а куди дівати решту не знаю. Платівки не чіпала — то святе. Щодо всього іншого, він згоден: нічого не жаліти.
— Ти отримала листа? Як він там?
— Цікавився успіхами братика в математиці.
— Ти… ти розповіла йому про Франка?
— Я йому в усьому звіряюся.
— І що він відповів?
Вона вийняла з кишені листа, розгорнула та знайшла в тексті таке:
— «…Треба позбуватися того, що нас обтяжує. Займися прибиранням. Викинь непотріб…»
Вона зім’яла листа й жбурнула до сміття.
— Якщо якісь книжки тебе зацікавлять, можеш забрати. Інакше я їх повикидаю.
— Це безглуздо. Можна ж віднести їх до «Жильбер Жозеф»[81]. Там приймають уживані книжки.
— Якщо тобі то цікаво, віддаю. Хочеш — продай. І, на майбутнє, жодного слова про Франка! Уторопав?
Я мало не наштовхнувся на агрегат заввишки з метр, із фарою спереду та здоровезним червоним мішком, що звисав над хромованим обтічником.
— Що воно таке?
— Пилосос «Хувер». Тато придбав його в Штатах іще до війни. Я випадково знайшла його в нетрях однієї шафи. І увімкнула. Він одразу запрацював. Ним не користувались ось уже десять років. Він надгучний, зате дієвий.
— Ти не можеш ним користуватись, це ж відбійний молоток.
— Це подарунок мамі від батька.
Я нахилився, щоб уважніше його роздивитися. Річ була колекційна, справжній музейний експонат.
— А сусіди дістали вже. Може, по каві з молоком?
За кухню Сесіль ще не бралась. Тому вона була частково заблокована. Раковина була закидана посудом. Вона якось витягла звідти й помила дві чашки. Ми чекали, поки завариться кава, і я, як зазвичай, вивільнив собі трохи місця, посунувши пляшки й тарілки. Вона взяла мішок для сміття та скинула незліченні упаковки й картонки з-під їжі на замовлення. Хоч стіл звільнився.
— Я більше так не можу.
— Слід визнати, що тут дещо забагато речей.
— Треба повикидати ці дерев’яні ящики.
— Я їх знесу.
— Можна попросити тебе про послугу?
— Буду радий.
— Не хочеш допомогти мені прибрати квартиру?
На якусь мить я завагався. Спробував оцінити масштаби майбутніх робіт.
— Хочеш віддраїти всю квартиру? На це підуть… місяці. Деякі закутки вичистити взагалі нереально. Ти можеш найняти хатню робітницю.
— Я мушу сама це зробити. Хочу, щоб усе було як раніше. А після, коли тут буде лад, я попрошу консьєржку підтримувати чистоту.
— Та ми тут швидше здохнемо.
— Розумієш, Мішелю, я все продумала. Я йшла неправильним шляхом. Тепер повертаюся на старт. Я почувалася переповненою чашею. Усе, край. Розпочинаю нове життя. Я дам квартирі лад. Допишу дипломну… чи поступлю на психологію. А ще… я займаюся спортом.
— Ти?
— Я вже почала. Година гімнастики щоранку, з розчиненими вікнами.
— Не вірю.
— Займатимемось разом.
— Я? Та я не зношу спорт.
— Житимеш і далі в тому ж дусі — років за двадцять відгодуєш черево. Ми забагато часу приділяли розумовій праці.
— Я звільнений від фіз-ри.
Вона зненацька вдарила мене кулаком по животу, і я скорчився удвоє.
— Де твій прес? Ти м’якенький, мов пиріжок. Дідько, Мішелю, із цим треба щось робити!
— І який там вид спорту?
— Фігурне катання. На свіжому повітрі, у «Моліторі». Узимку ходитимемо в басейн в «Лютетії». Улітку — у «Деліні».
— Сесіль, ковзанка — то небезпечно.
— Не верзи дурниць. Переживемо.
Ігор єдиний виявляв до нього хоч трохи симпатії та уваги, тому чоловік завше чекав на його прихід із нетерпінням. Його спогади починалися від моменту пробудження. Попередні щезли. Мов безвісна рука стерла записи з дошки його пам’яті. Нічого не залишивши, хіба дрібку. Крихітні фрагменти колосального пазла, подібні до примарних фресок на стінах соборів, від яких залишилися поодинокі нечіткі обриси й лінії. Ігор не ставив прямих запитань. Він покладався на асоціативний ланцюг образів. Тому придбав картки для дітей від трьох до п’яти, показував зображення тваринок і предметів, щоб той їх називав: це мало запустити церебральну реакцію. Невідомий зосереджувався, примружував очі, блукав закутками свого розуму, витягував шию, аж навіть тремтів від напруги. Ігорю здавалось, що він ось-ось щось пригадає, залишилось аж геть мало, щоб вийти з мороку на світло, установити зв’язок, який виринув би, мов джерело із надр землі. Однак його обличчя й плечі знову знічувалися. Він поринав назад у невідання. Попри докладені зусилля, прогрес ніяк не наставав. Нечіткі сумбурні крихти проступали надто нелогічно й незв’язно. Залишалося лишень чекати й сподіватися. Відшукувати ключ до потайних дверей. То був німець чи то австрієць — він не пам’ятав нічого. Говорив мало, і то з рипливим, шершавим акцентом, відголоском лиховісних споминів. Він замислювався про інші національності, але щоразу повертався до попереднього здогаду. За тих часів відносини між Францією та Німеччиною були далеко не найкращими. Понадміру злостивості, понадміру ворожнечі. Щотижня на екрани виходив новий фільм — знеславлення нацистської жорстокості та прославляння героїзму Французького опору, тож ті, кому бракувало відваги, швидко переконалися, що всі вони завжди були герої. Досконала нагода поквитатися бодай із тим одним, що напохваті. Чоловікові на вигляд було років сорок п’ять, тобто народився він десь у 10-х, а отже, напевне служив у німецькій армії.