— Вернере! Це ти!
Вона схопила його пухкими руками й так обійняла, що аж підняла від землі, уся збуджена, схвильована, мало не заплакана.
— Ну, і що то було? — видала жінка.
Інспектор Маго назвався. Власники «Бальто», анітрохи не сумніваючись, упізнали того самого Вернера Толлера, якому вже понад десять років здавали квартирку по вулиці Валь-де-Ґрас. Усі перемістилися в затильну кімнату «Бальто». Вернер усівся на дальню банкетку так, наче розмова його не стосувалася. Ігор розповів подружжю Маркюзо історію про амнезію та його теперішній тривожний стан.
— Не в його стилі отак зникати без попередження, — уточнила Мадлен. — Це видалося нам підозрілим. У комісаріаті на бульварі Едґар-Кіне нам не повірили. Мовляв, він повернувся до Німеччини. Але ми ж бо знали, що це неможливо. Скажіть, пам’ять до нього повернеться?
— Ніхто вам на це не відповість, — відказав Ігор. — Унаслідок нападу в нього черепно-мозкова травма. Чи серйозні ураження? Чи важка, чи взагалі необоротна травма? Ніхто не знає. Пам’ять може повернутися до нього завтра вранці, за півроку, за десять років або ніколи.
Ігор пояснив, як «гарно» із Вернером обійшлися в шпиталі через його німецьке походження. Альбер Маркюзо спломенів і розійшовся.
— Це неможливо! Маячня якась! Скажіть, що це все сон! Вернер Толлер німецький антинацист. Як член підпільної організації «Ля Монне»[82], він був спеціаліст із проникнення до німецьких органів управління. Ушанований медаллю руху Опору та членським білетом FFI[83], підписаного самим Кріґелем-Вальрімонтом[84]. У якій країні ми живемо?
— Не знав, що німці були членами руху Опору, — мовив Маго.
— З настанням війни тут проживало щонайменше три-чотири тисячі австріяків і німців, які втекли сюди в тридцятих. Багато хто займався серйозною розвідувальною діяльністю, вони служили зв’язківцями, перекладачами, вербували дезертирів вермахту, постачали для руху Опору купу інформації, але все одно французька поліція видавала їх. Більшість була євреї чи комуністи. Але траплялися християни й соціал-демократи чи просто незгодні з нацизмом пересічні громадяни. Вернер ще до війни був партизаном. Він уже тоді здогадувався, що на нас чекає. Ми — ні. Можна книжку написати про його діяльність та вміння застрибувати в останній вагон. Він зрікся батьківщини. І після війни вже не схотів туди повертатися. Непросто жити поруч чи працювати пліч-о-пліч із людьми, що на вас донесли чи вас затримали, а потім аплодували вашим катам. Він принципово не розмовляв німецькою. Але цей триклятий німецький акцент так і не зник. Ніяк не вдавалося його позбутися. Прилип до язика. Він з’являвся з першим же словом. Якось його зупинив патруль. Я особисто чув, як він розмовляв зі співвітчизниками, мов з діда-прадіда парижанин. Він не німець і не француз — він апатрид.
— З чого він жив? — поцікавився Маго.
— Працював кіномеханіком у кінотеатрі по вулиці Шампольона, — пояснив Альбер Маркюзо. — Власник знав його ще з руху Опору. До того ж на цій роботі не треба ні з ким розмовляти. Після зміни він завжди приходив із нами вечеряти. Вернер практично член сім’ї. Щовечора ми граємо партію в шашки.
— У Вернера були вороги?
— Ні, наскільки мені відомо.
— Напередодні зникнення він ні з ким не сварився? Якась сутичка?
— Мені він нічого не розповідав. А тобі?
— Це тихий чоловік, що вів одноманітне життя, — запевнила Мадлен.
— Проте його добряче потлумили й залишили вмирати.
— Це мене лякає. Раніше таких невмотивованих страхіть тут не траплялось. Підозрюю, це не має стосунку до війни й узагалі минулого Вернера.
— Хотілось би вам вірити, мадам. Однак моя практика вчить, що випадковостей не буває. Принаймні не так часто.
Вернер досі сидів осторонь, на банкетці, наче то його й не обходило. Не відразу вірилося, що Маркюзо розхвалювали саме цього чоловіка. Ігор сів навпроти.
— Як ви, Вернере?
— Нормально.
— Ви раді нарешті повернутися до бістро?
— Не знаю.
— Ви його не впізнаєте?
Він заперечно похитав головою. Його погляд спинився на сусідньому столику, на якому були навалені картки для різних ігор, шахівниця з коробкою для фігур, білі й чорні шашки, карти таро та дошка для гри в чотириста двадцять одно[85].
— Не бажаєте зіграти? — поцікавився Ігор.
Вернер не відповів, утупившись у той самий столик.
— У белот?
83
Французькі внутрішні сили (FFI) — військова бойова організація, утворена 1944 року внаслідок об’єднання трьох ланок французького руху Опору: FTPF (вільних стрільців і французьких партизанів), ORA (організації Опору армії) і AS (таємної армії).
84
Моріс Крігель-Вальрімонт (1914—2006) — один із трьох членів Комітету дії (КОМАК), у компетенції якого були військові питання Французьких внутрішніх сил.