Проходячи вулицею Шампольона, я зустрічав Вернера. Кінопроекційна скісно виходила на бік вулиці. Він часто відчиняв двері, щоб запустити трохи повітря. Відколи його патрон викупив сусідній кінозал, Вернер завідував обома. Роботи вдвічі побільшало. На щастя, сеанси не співпадали, тому ускладнень не виникало. Якщо перед заміною ролика траплялась вільна хвилина, він виходив на поріг викурити цигарку. Ми обмінювалися шаблонними фразами. Він пропонував задарма переглянути фільм. Найчастіше я відмовлявся. Часом він попереджав членів Клубу про показ шедевру, пропустити який ніяк не можна. У тісній кабінці було не зовсім зручно, та й прожектори гули. Коли зал не був залюдненим, він просив свою знайому білетерку впустити нас на відкидну лавочку. Там крутили нудотні й багатослівні закордонні фільми із субтитрами. Він коментував їх з неабияким захопленням. Я ж бо не наважувався зізнатись, що мені це набридло, тому уникав вулиці Шампольона. Мабуть, він усе зрозумів і надалі тримався на відстані. Існують книжки, які слід заборонити читати в юному віці. Їх варто обходити чи взагалі уникати. З фільмами так само. Зверху належить начепити наліпку «Не дивитися/не читати, якщо ще не доріс».
На станції метро «Кардинал Лемуан» мені пощастило наштовхнутися на Шерлока, що саме читав газету «Ле Фігаро». Важко було спрожогу видати правдоподібну відмовку. Він зміряв мене своїм орлиним поглядом.
— А ви чого не на математиці, Маріні?
— Мені дуже болить спина, мосьє. Ось і їду до лікарні Кошена.
— Я проведу вас, мій друже.
— Боюсь, це може затягтися до пообіддя.
— Сподіваюсь, усе минеться. Принесіть мені кілька слів від батьків. Щодо Кошена: на метро не зовсім зручно, вам варто сісти на автобус. На 27-й. Так буде швидше.
Він люб'язно дочекався зі мною автобуса. Коли я врешті дістався до «Термінюса», Франка ще не було. Двоє призовників сміялися біля одного з кікерів. Я кинув монетку і став навпроти.
— Граєш сам? — поцікавився старший.
— Якісь проблеми?
Я задіяв усі ресурси. Як Самі. Я не грав три тижні. І відчував небувалий прилив сил. Я бавився з ними як заманеться. Справжній профі. Тільки клацання м’ячиків порушувало шанобливу тишу. Я зробив їх. Не вшанувавши навіть поглядом. Наступних спіткала така сама участь. Я провів сім партій поспіль. Сили мене покидали. Я відчув чиюсь руку на плечі. Переді мною стояв Франк, поголений під нуль.
— Бачу, ти прогресуєш.
Ми влаштувалися на терасі. Була за п’ятнадцять четверта. Він поставив на землю величеньку сумку та дав замовлення:
— Одне звичайне пиво та лимонадне.
— Бачу, вони часу не гаяли.
— Відросте.
— Тато скоро прийде. Уже знаєш, куди тебе мобілізують?
— Це ж «велика німа»[86]. Нам нічого не відомо. Нас можуть закинути до Алжиру, Джибуті чи Берліна. Припускаю, це буде Алжир. Там саме потрібні сержанти.
— Повідомиш мене потім, де опинишся?
Франк замислився.
— Ні.
— Чому?
— Не хочу, щоб мама знала, де я. Я перерізав пуповину.
— Ти обіцяв написати Сесіль.
— Як вона?
— Хочеш знати, як вона, — сам у неї спитай!
— Прошу, Мішелю, розкажи. Що вона тепер робить? Вона повернулася на факультет? Пише далі дипломну?
— Вона хоче все кинути.
— Це ще що за історія?
— А ти не в курсі? Вона розгублена. Вагається, чи варто взагалі вчитися далі. Наразі придивляється до психології. Схильність у неї є.
— Що за жарти? Із цим дипломом вона стане викладачкою літератури. Це хороша професія, їй це подобається і дасть хоч якісь гарантії. А що там буде із психологією — невідомо. Роботи немає. Не можна їй дозволити утнути таку дурницю.
— Якщо такий крутий, то сам їй і скажи. Мене вона не слухає.
Франк розсердився. Намагався щось вигадати нашвидкуруч. Правицею гарячково барабанив по столу.
86
Ідеться про французьку армію періоду Третьої республіки, яка не мала права брати участі у виборах до 1945 року (за іншими джерелами — до 1940 року). (