Не встиг я й слова мовити, як він попрямував до звідного мостика. Я поквапився слідом. Він підійшов до вартового, який у свою чергу відповів, що він лише перевіряє повістки призовників. Солдат пішов за черговим офіцером. За п’ять хвилин він повернувся зі здоров’яком, що скидався на Шері Бібі[87]. Тато спробував усе пояснити. Почав він явно не з того. Розповів, як він відвідав магазин у Версалі, гарне місце, але дорогувате; про розчудесний DS — на щастя, ще гарантійний, — що здувся посеред лісу Марлі та про таксиста-початківця. Нарешті Шері Бібі його перервав. Троє призовників, що спізнилися, чекали, коли звільниться прохід.
— Ви перешкоджаєте нашій службі.
— Я тут через сина.
— Де він?
— Усередині. Я б хотів обійняти його на прощання.
— Обійняти?.. Час вийшов, мосьє. Залиште мостик.
— Лише п’ять хвилин.
— Ви на території військової частини. Вам узагалі заборонено тут бути.
— П’ять хвилин. Вони перебігу війни не змінять.
— Немає ніякої війни. Якщо не підете, я викличу військову поліцію і вас затримають.
— На якій підставі, якщо ваша ласка?
— За перешкоджання зачисленню рекрутів. Згиньте!
Я відтяг батька за рукав. Ми відійшли на тротуар.
— Придурок! — крикнув тато. — Успіхів йому. Якщо там усі такі, то армії буде непереливки.
Сержант дивився на нас зверху. Тато принципово витримав погляд. Ми залишалися під входом до фортеці. Тато стояв руки в боки і зарозуміло посміхався військовому. Сержант схрестив руки і стовбичив, мов пам'ятник. Скидалося на перетягування каната. Почався сильний дощ. Військовий ступив крок назад під вартову будку. Його широким обличчям розтяглася глумлива посмішка. Умить юрба розсіялась. Лише ми одиноко стояли під хлющем. Нерухомі та розгублені.
— Тату, нас до нього не пустять.
— Навіщо він так учинив?
— Не знаю. Ходімо, нам час додому.
Неозорий галасливий затор сплутав легковики, вантажівки й автобуси. Стояв запах палива й вихлопних газів. Водії гупали ногами, намагалися кудись пролізти, блокували одне одного, сигналили та лаялися. Буденний затор під звичним паризьким дощем, похмурим і рясним. Ми марно шукали таксі. Усі були зайняті, годі й чекати. Ми пройшли два кілометри Паризькою авеню, допоки не вийшли до Венсенських воріт. Ішли ми все одно швидше, аніж просувалися авто. Ми вщент промокли. Хай як я наполягав, тато відмовлявся їхати метро і далі шукав таксі.
— Я понад п'ятнадцять років не їздив метро і сьогодні не буду.
Нам дивом удалося зловити машину. Париж паралізувало.
— За DS я піду вранці. Я їм там у «Сітроен» покажу.
— Тату, тобі треба написати мені пояснювальну записку в ліцей.
— Навіщо?
— Для Шерлока… мосьє Массона, головного наглядача. Я сказав йому, що мені треба в лікарню. Правди я сказати не міг. Не скажу ж я, що мій брат комуніст, це добром не вийшло б. Він за французький Алжир.
Тато не слухав. Утупився відстороненим поглядом у залиту дощем шибку. Його губи ворушилися. Він бурмотів щось незрозуміле. Потім глянув на мене блудними очима.
— Що він тобі сказав?
— Нічого цікавого.
— Треба було мене дочекатися.
— Головне, жодного слова мамі.
Він сонно похитав головою, ніби це допомогло запам’ятати.
— Очевидно, буде так і не інакше, — промимрив тато.
За вечерею натхненна семінаром мама невтомно намагалася нав’язати нам свій ентузіазм. Тато не їв. Двічі або тричі він спробував до неї заговорити. Я аж здригнувся й узявся чхати. І взагалі мене захопив страшний нежить.
Я на тиждень лишився вдома й занурився з головою в книжки. Тато написав мені пояснювальну записку. Усе стало на свої місця. Сесіль я нічого не говорив. А вона й не допитувала. Коли ми прибирали на балконах чи лощили паркет, на якусь мить вона, бувало, тривожно завмирала. Можна було навіть не запитувати, про що вона думала. А я чекав, що Франк напише того обіцяного листа. Випереджати події я не хотів. Йому мав знадобитися час, щоб усе обміркувати, зважити кожне слово, сформулювати речення, які змогли б пояснити всі «як» та «чому», перепросити й запевнити, що їхня історія триватиме далі, що в них буде майбутнє. Минули місяці. Вочевидь, кохання і революція — речі несумісні. Він так ніколи їй і не написав.
Січень — грудень 1961 року
Марта Балаж була кокетка, тому смертельно нудьгувала в Дебрецені, у цій жалюгідній дірі в самій глушині Угорщини, куди її благовірного Едґара, головного інженера мадярської залізниці, перевели ще 1927-го, підвищивши до регіонального директора. Вона сумувала за своїм безжурним життям опереткової співачки, коли її ще так проймали Оффенбах та Легар. О блаженне хвилювання, що перехоплювало дух за мить до піднімання завіси; той трепет публіки під час виконання легендарних пасажів; галасливі гулянки трупи після спектаклів; нескінченні гастролі потягами, автобусами до Братислави, Бухареста, в Австрію та Німеччину; ті глядацькі овації, що мороз проймає; виклики на біс, від яких паморочилося в голові — у Загребі, до слова, аж сімнадцять разів. Газетні статті вона дбайливо зберігала у двох синіх венеційських альбомах і хоча мови не розуміла, але впізнавала своє прізвище. Пожовклі вирізки розповідали про неї, про її точене сопрано, яке здіймалось до того високо, що потрібно було б відчиняти двері Опери, справжньої опери, де виконували Верді та Бізе, якби не… якби… та вона й сама достеменно не розуміла, чи то не вистачало дрібки удачі, чи зовсім трохи сили голосу, або ж звичної зваги. Вона протрималася б іще кілька років, якби не панічний страх майбутнього: закінчити як ці підстаркуваті розповнілі співачки, яких отарою скидали в хор у глибині сцени, а згодом безжально звільняли. Марта вчасно схаменулась, вигідно вискочила заміж і поводилася комільфо своєму статусу, зневажаючи неотесаних дрібних міщан Дебрецена з їхнім сиплим акцентом з Хайду, цієї оточеної лісами, загубленої в часі провінції, яку населяли самі селюки та ведмеді.
87
Шері Бібі — «шляхетний каторжник», герой популярного циклу романів французького письменника Ґастона Леру (1868—1927). Шері Бібі, засуджений за злочини, яких він не скоював, утік з каторги й став ватажком банди, захисником безталанних і, зрештою, поліціянтом.