Бурхливою була не лише епоха, вирував і Латинський квартал. Жан-Марі Ле Пен, депутат-пужадист[20] від П’ятого округу, обраний дрібними торговцями і консьєржами, ліз у бійку з «червоними», тобто з тими, хто не розділяв його погляди. Але справжні баталії розгорталися між студентськими ворожими таборами довкола Сорбонни та бульвару Сен-Мішель. Традиційний розподіл на лівих і правих підірвала Алжирська війна, яка щоденно залишала по собі кривавий відбиток. Надалі ти або за, або проти французького Алжиру. Багато соціалістів були за, чимало правих — проти, були й такі, що кидалися туди-сюди.
Франк підтримував незалежність. Він був членом Комуністичного союзу молоді й недавно вступив до партії, в ідеали якої свято вірував. Разом з Енцо та Батистом відвідував кожне свято газети «Юманіте», що перетворювало його на справжнього Маріні. Дідусь Делоне не проминав нагоди його висміяти й продемонструвати свою антипатію. Саме ця маленька прихована війна пояснювала нестерпне бажання Франка якнайскоріше закінчити економічний факультет і покинути цей дім. Натомість тато перебував між двох вогнів. Якби він назвав себе комуністом, Філіпп негайно викинув би його на вулицю. На щастя, тато відчував межу, яку не слід було переступати. Було прийнятно, коли він вважався радикальним соціалістом. Батькові було важливіше відстояти свою незалежність у власній родині. Він докладав чималих зусиль, щоб згладити гострі кути в стосунках зі свекром і щоб той його врешті визнав. Тато був соціалістом не більш як на словах. У буденному житті цього й не помітиш. А от Франк, навпаки, намагався жити, ідучи за відповідними ідеалами. Вечері в нашій сім’ї були значно жвавішими, ніж у решти. Мама забороняла порушувати актуальні теми за столом, і це було непросто. Як казав Франк, усі теми політизовані.
Для Делоне Алжир був французьким. Але керувалися вони мотивами далекими від політичних. Де-факто справа в Морісі: після завершення війни він перебрався до Алжиру, бо одружився із Луїзою Шевальє, справжньою «чорноногою»[21]. До всього, її родина була казково багата і володіла десятками об’єктів в Алжирі та Орані. Моріс керував статками дружини та невтомно примножував майно, щороку скуповуючи нерухомість. Саме тому слово «незалежність» було нереальним і безглуздим. Філіпп і мама стояли горою за Моріса, а заспокоїлися лише з приходом до влади де Ґолля. Із нашим видатним державним мужем Алжир залишатиметься французьким. Зграйці жалюгідних терористів не впоратися з третьою у світі армією. Фелахи[22] не більш як банда кровожерливих невдячних дегенератів на американському повідку. Якщо Делоне і припускали, що місцеві троглодити ще можуть помилятися, просто перебуваючи в глухому куті, то аж ніяк не глибоко ненависні французи, що зрадили батьківщину, співвітчизників і підтримали повстання. Так от, між Франком і Морісом було щось більше за ворожнечу: кожен свято стояв на своєму, для кожного то була справа честі — захистити власні позиції, спровокувати суперника й оточити його глибокою зневагою. Тому їх намагалися не зводити разом. А коли вже така біда ставалася, мама забороняла зачіпати політику й уживати такі слова: «Алжир», «війна», «замах», «самовизначення», «референдум», «генерали», «полковники», «Африка», «легіонери», «армія»; також були під табу на час аперитивів та обідів «честь», «занепокоєність», «майбутнє», «негідник», «катування», «злюка», «свобода», «комуняка», «нафта», «погано для економіки». Це значно звужувало коло розмов, зате принаймні дозволяло спокійно доїсти свою баранину з квасолею.
Щоб я не пішов слідами Франка, Філіпп і мама організували такий собі санітарний кордон між мною та батьковою сім’єю, до всього не дозволили йти з ними на свято «Юманіте». Тривалий час від згадки про Маріні вони корчили такі зарозумілі гримаси зі стиснутими губами, що я вже був домислював, які ж бридкі й непристойні неподобства там кояться. І все ж заборонити мені ходити з Енцо до Лувру мама не змогла. Але він і не намагався мене в чомусь переконувати чи то перетягти до свого табору. Це все тому, що, до того як стати справжнім комуністом, він був фаталістом. А ці поняття досить тотожні. Якщо ти народився простим робітником — тобі в комуністи, а якщо народився в буржуазній родині — тобі праворуч. У жодному разі не навпаки. Для нього компрометування — це соціалізм. Він докоряв батькові за перехід на ворожий бік і зраду робочого класу. Ми ж не маємо права виходити зі свого соціального прошарку. Усе просто: якби я був сином буржуа, то мав стати таким самим буржуа. Але, якщо чесно, усі їхні історії, переконання, сварки я мав за ніщо. Я не підтримував жодну зі сторін. Їхні ідеї мене не цікавили і взагалі були мені чужі, а їхні лайки мене не обходили. Єдине, що мене приваблювало в цьому житті, це рок-н-рол, література, фотографія та кікер.
20
Пужадисти — прихильники П’єра Пужада, лідера руху із захисту власників крамниць і ремісників, що переріс у повстання проти капіталістів та аристократів на захист «маленької людини».