— Хочеш — їдь, я тебе не тримаю. Але Жульєтт не поїде, я проти.
Дідусеві Делоне це теж здалося нерозсудливим. З таким неочікуваним союзом мама тягатися не стала.
Сесіль отримала листа від П’єра, який у своїй константінійській глушині[102] жив, наче на іншій планеті, осторонь тутешніх подій. Про них він дізнається з радіо та газет, а поки що чекає на відпустку. Він не говорив, де саме. Сесіль сподівалась, що він повернеться до Парижа. Аж доки не отримала поштівку з двома верблюдами в пальмовому гаю Тебесси, яка нас просто-таки ошелешила:
Люба Сесіль,
ми вирішили поїхати скупатися. Нам дали тиждень у сотні кілометрах від бази. Це рай на землі. Ми всенькі дні об’їдаємось берберськими фігами й фініками та граємо в жокарі [103] . Ми провели загальновійськовий чемпіонат, у півфіналі я програв одному телепню-легіонеру, в якого три легені, він, як біжить, постійно випускає гази. Та він мені сподобався. У парному розряді я виступаю зі своїм друзякою Жако. Ми вийшли у фінал, гра завтра. Ми від них і мокрого місця не залишимо. Я досі чекаю на твою дипломну. Не забувай, Араґон — коханець.
— Не уявляю П’єра, що грає в жокарі, — прокоментував я.
— А я — що йому сподобався легіонер.
Ми обмінялися поглядами. Подумали про одне й те саме. Я чекав, поки вона сама озвучить.
— Може, почистимо віконниці? Ті, що виходять у дворик, — нагадала вона.
— Та ти бачила, у якому вони стані? Їм уже нічим не зарадиш. Їх не чистили з часів війни чотирнадцятого року.
— Тобі завжди щось не так. Ти ніколи не змінишся.
Вона кинулася на мене й узялася лоскотати. Час від часу на неї находило. Її це забавляло. Я намагався залишатись незворушним, щоб трохи їй дошкулити. Але надовго мене не стало, і я здався. Ми зайшлися сміхом. Того дня я зробив серію фотографій Сесіль: як вона прибирає в хаті й відчищає шпалери в коридорі. Вона перебувала в грайливому настрої та постійно викривлялася зі шваброю чи пилососом у руках. Позувати вона не любила. Тому я вичікував вдалого моменту й несподівано знімав. Щодо віконниць я мав рацію. Коли ми відкрили ту, що праворуч, вона виявилася вщент трухлявою та зірвалася з петельних гаків.
Від Франка ані вісточки. П’ятнадцять місяців тиші. Ми не знали, чи він в Алжирі, чи у Франції, чи в Німеччині. Коли тато звернувся до Міністерства оборони, йому відповіли, що лейтенант Франк Маріні сам має тримати родичів на пульсі подій. Моріс розв’язав проблему, вирішивши провести цьогорічні свята в Парижі. Тільки-но він мене помітив, одразу кинув:
— Ні Callaghan, how do you do?[104]
— Very good[105], дядечку.
Мене вшанували легким дружнім ударом по підборіддю.
— Як там ліцей?
— Дуже добре.
— Здається, ти в них занадто розумний для Політеху?
Він зайшовся сміхом. Мені не сподобалось, що він насміхається з мене при кузенах. Я хотів відповісти в тому ж дусі, щоб стулити йому пельку. Але не знайшов, що сказати. Мама показала йому оновлений магазин. Вони розширились і в сусідньому магазині відкрили майстерню та відділення гарантійного обслуговування. Він був вражений напливом клієнтів і чергою за талонами до роздавача номерків. Тато навіть не спробував приділити йому уваги.
— Вибачай, Морісе, мені треба допомогти цим мосьє.
Подружжя саме підписувало бланк замовлення. Чоловік простягнув батькові чек. Тато недбало з’єднав аркушики скобами та показав їх Морісу, що аж витріщив очі, побачивши загальну вартість.
— 10 000 нових франків! Я шокований.
Мама з гордістю пояснила, як працюють різні служби та який то клопіт — підшукати компетентних майстрів своєї справи.
— Я приголомшений. Та ви чемпіони!
Коли вона озвучила суму цьогорічного торговельного обігу, він не повірив.
— Нам досі не під силу обслужити всіх потенційних клієнтів. Якби ми знайшли персонал, змогли б збільшити продажі на тридцять, а то й сорок відсотків. Я вже мовчу про дохід.
— Нічого собі, Елен, тобі від мене браво, браво, браво! Радий, що семінари з менеджменту дали свої плоди.
— Мені це дуже допомогло, — визнала мама.
— Тобі треба було прослухати семінар «Покращити зварні шви у водопровідній справі», — вліпив тато, — тоді ти змогла б відкрити магазин хоч у Казбі[106].
103
Жокарі — гра з ракеткою та м’ячем, подібна до бадмінтону, у якій можуть брати участь від двох до чотирьох людей.
106
Казба — фортеця в багатьох населених пунктах країн Північної Африки. В Алжирі назву було перенесено на все Старе місто.