— Так...
— А як з митницею?..
— Я знаю, ви давній спекулянт... Скажіть хоч, що перевозите? Що тепер з наших товарів котується в Болгарії?..
— Скажу при зустрічі... Вас, я так зрозумів, не Болгарія ж цікавить? Я чекаю...
Нахабний Кублей поклав трубку. Він торжествував. Але торжествував і капітан Дубль... Йому й справді стало радісно на душі. Так, як він любив часто казати чиюсь фразу... Не знав тільки, чию. А може, в управлінні хтось вигадав: «Так радісно, ніби щойно знайшов труп». Чорні кримінальні жарти...
Розминувшись з автомашиною генерала, який саме повертався з обіду, капітан удав, що не помітив її, і це ж саме порадив зробити сержантові Ягідці. Автомобіль Ситорчука засигналив, але капітан наказав не звертати на те уваги.
— Нам ніколи. Ми нічого з тобою, сержанте, не бачили і нічого не чули... Вперед!.. На Борщагівку...
Кублей стояв у наполеонівській позі, щасливо посміхався. На ньому незграбно висів картатий костюм і на голові сиділа така ж кепочка-аеродром... Стояв на черевиках з високими, нещодавно підбитими каблуками і скидався на задерикуватого попелястого півня, що, знайшовши зерно, збирався поділитися ним з ближніми курками... Але за певну плату.
— Ви стовідсотковий денді, Кублею! Якби не контрабанда у двох валізах... — Капітан окинув оком чемодани під натуральну шкіру. — Вам, до речі, личив би дипломат голубого кольору, набитий зеленими купюрами...
— Капітане, — безцеремонно перебив його Кублей. — Спочатку автомобіль, а потім слова. Бо в дорозі усяке може трапитися... Жаль, що ви не у формі. На форму ще зупиняються легкові авто. А на таку, як у мене... Тільки таксі.
— Не переживайте. У нас в автомобілі й форма є.
— Тоді поїхали. Тільки покличте, будь ласка, Ягідку. Не можу я сам, такий маленький, тягти дві великі валізи...
— Додайте: з горілкою та ікрою, — гмукнув капітан. Кублей промовчав.
Капітан Дубль, який горів від нетерпіння почути Кублеєву розповідь, задовольняв усі примхи нахабнуватого сищика, тільки бурчав при цьому:
— Ну й нахаба ж ви, Кублей!
— Не забувайте, капітане, при цьому додавати: Йосипе Віссаріоновичу...
— Гаразд, гаразд. Я хотів би сісти з вами поруч.
— Мені сьогодні випало подвійне щастя, яке так рідко трапляється у моєму житті. По-перше, їду відпочивати в Болгарію...
— Додайте: за рахунок ревнивих дружин...
— Не зовсім так, капітане... Цього разу за рахунок людини, яка розшукувала вбивцю. А друга половинка цього щастя — мене везе в аеропорт сам капітан Дубль! Ви знаєте, я почуваю себе фельдмаршалом.
— Кожний фельдфебель, як свідчить історія, почував себе фельдмаршалом...
— Можливо, капітане. Але ви не замислювалися, чому? Вам і це потрібно знати... Внутрішній світ людини — перша справа для справжнього сищика. Збагатити вас, капітане?
— Що ж, валяйте, Кублею. — Дубль удавано байдуже глянув у вікно.
Ягідка якраз виїжджав на проспект Перемоги, аби піднятися бульваром Шевченка, перетнути Хрещатик і бульваром Лесі Українки лягти на курс Київ — Бориспіль.
— Але за умови... Скажіть, ви часто проводжаєте свого генерала у відпустку чи у відрядження?
— Інколи мені випадає така честь, — знизав плечима Дубль.
— Сьогодні, капітане, вам випала честь проводжати мене... Ягідка мені шепнув, що ви навіть на генерала Ситорчука не звернули уваги. Так мчали до мене, що ледь колеса у міліцейського автомобіля не повідлітали. Кублей — це вам не якийсь там міліцейський генерал... Я розумію, вам кортить швидше про все дізнатися. Але ж ви знаєте, я природжений терорист із садистським ухилом. Я люблю жертву мучити... А потім, кожний ставить перед собою певну мету, капітане... Ну, уявіть, я вам зараз усе розповім, а ви зі своїм темпераментом, про все дізнавшись, викидаєте Кублея на півдорозі до Борисполя...
— Пане Кублею...
— Ну, не викидаєте... Ви ж благородна людина... Просто пересаджуєте на попутку, одягнувши перед тим форму... А мені ж, плебеєві, так хочеться потрапити до зали патриціїв! Посидіти в депутатській кімнаті, випити чашечку кави, поглянути на себе у дзеркало, пройтися по пухких килимках... Он депутати з жовто-блакитними значками сидять і гадають: кого ж це сьогодні сам капітан Дубль проводжає до Болгарії?.. Чоловічок маленький на вигляд, миршавий, як ви кажете поза очі, а, видать, велика птиця...
— Ну ви й самокритичний... Але несправедливий...
— У чому ж моя несправедливість?..
— Я на вас «миршавий» кажу не поза очі, а у вічі, Кублею... Але ради Бога, не мучте... Горять же нервові клітини... Повірте, у моїй практиці такої цікавої справи ще ніби й не було...
— Все детально розповім, капітане. Але — у кімнаті українських лордів!
— А якщо не встигнете?
— Я спробую бути лаконічним, як Чехов[41]...
— А якщо нам хтось завадить?..
— Матимете шанс, капітане, провідати приватного сищика Кублея на «Золотих пісках» у Болгарії, побачите Варну, оксамитових дівчат і перезрілих скандинавок похилого віку, які подають себе за цнотливих шведок першого сорту.
— Перезрілих чи похилого?..
— Скандинавок похилого віку, які видають себе за перезрілих старих дів.
Капітан мовчки поклав руку на праве плече сержанта. Ягідка добре пам'ятав цей умовний сигнал: праве плече — натискуй на акселератор, ліве — скинь швидкість...
Подарований приватною американською фірмою німецький «Опель» не примусив себе чекати: рвонув уперед, притиснувся до асфальту лівої крайньої смуги, і дерева обабіч автостради тільки замиготіли...
Кублей повернув свою маленьку голівку до капітана і, неприємно дихнувши йому прямо в обличчя, нагадав:
— Я відлітаю в Болгарію, капітане, а не на небо... Покладіть ще раз руку на плече сержантові. Я не росіянин — і не люблю швидкої їзди...[42] Я тільки пам'ятаю російську поговірку: «Тихіше їдеш — у Болгарії будеш». А ще маю власну: швидше ідеш — на небо піднімешся. Запишіть, капітане, у вашій роботі знадобиться. Повісьте її перед носом Ягідки... Тільки прохання: не забудьте вказати авторство...
Розділ VII
Кімната для депутатів, на щастя, була порожня. Капітан Дубль, якого зустрів сам начальник депутатської кімнати, від коньяку рішуче відмовився, а щодо кави — то, кинувши скоса погляд на Кублея, промовчав. Начальник миттю розпорядився:
— Дві кави і пляшку мінеральної!
Кублей і капітан Дубль сіли в куточку під великим фікусом, подалі від сторонніх очей, якщо раптом такі з'являться.
— Розповідайте, будь ласка, — попрохав капітан голосом, який раптом здався йому чужим.
— Це трапилося 8 листопада. Поріг експрес-бюро «Приватний сищик Кублей і комісар Метре» переступив високий юнак з опуклими вилицями... Я лежав, як завжди, у своїй позі...
«Собачій», — вертілося на язику в капітана Дубля, але він, зрозуміло, промовчав.
— ... на рукаві правої руки, — уточнив Кублей, ніби вгадавши думку співрозмовника. — Кросівки, джинсові штани, тепла голуба куртка, замість шарфика на шиї пов'язана піонерським галстуком, по-піжонськи вовняна червона хустинка... Юнак, не питаючи дозволу, сів. Відчувалося, що хвилюється. «Ви сищик Кублей?» — дихнув на мене перегаром. «Я сищик Кублей, а комісар Метре поки що у Франції», — відповів йому. Він на мою репліку не звернув уваги. Тоді я, щоб показати йому, що я таки справжній сищик, кажу: «Шерше ля фам?» Він на мене лупатими очима глянув, лупнув двічі, а вже потім, як дійшло, закивав своєю великою головою. Зняв рукавички, поклав переді мною на стіл, показуючи свої величезні, як у гусака лапи, тобто руки з вузлуватими пальцями. «Я шукаю убивцю моєї матері».
— Не зрозумів, — перебив його Дубль. — Матері, чи...
— Матері, сказав. Я й запитую його: «Коли ваша мати загинула?» «П'ять років тому, 7 листопада, її знайшли повішеною у себе в кімнаті». Може, вона сама повісилась? «Я не думаю, — відповів він. — Мама любила життя. Дала мені слово, що б у її житті не трапилося, вона поставить мене на ноги... Мені тоді виповнилося 13 років».
— Нічого не зрозумів. Давайте уточнимо: не п'ять, а десять років, і йому тоді було не 13, а 15, — заговорив капітан.
42
«І який же росіянин не любить швидкої їзди?» Микола Гоголь, «Мертві душі».