— Логічно‚ — сказала Сана. — А щоб подзвонити на АТС‚ ти не знаєш номера цього телефону.
— Мені здається‚ що він просто давно не оплачувався‚ через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.
— То в чому ж річ? — звела вона свої безтямно тонкі брови.
— Річ у тому‚ що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон‚ ні в розетку. І потім я взагалі не знаю‚ чи це його власна квартира‚ чи наймана.
— Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?
— Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо‚ що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може‚ він од когось переховується. Може‚ йому так зручно‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим часом…
— Сумніваюся‚ — сказала Сана. — Це тобі зручна така версія.
Зручна до тих пір‚ поки тебе не турбують.
— Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?
— Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.
Я відкоркував пляшку білого мартіні‚ і ми примостилися на дивані‚ який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було‚ ми тримали склянки в руках‚ і вони застерігали нас від необачних рухів. — Є ще поштова скринька‚ — сказала Сана. — Ти зазираєш у неї?
— Нічого‚ окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.
— Можу тобі подарувати‚ — без тіні усмішки сказала Сана. — Я казково багата людина.
— Дякую‚ я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?
— Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.
Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина.
Я зрозумів‚ що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ‚ і я знову злегенька натис на її вразливе місце.
— Ти розкажеш мені? — спитав я.
— Про що?
— Про те‚ кого ти шукаєш. — Це ще був не садизм‚ але вже легка форма алголагнії[10]. — «Шукаю» — трохи не те слово. Цілком можливо‚ що шукають мене‚ а я тільки випереджаю події. — Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці‚ ні на фільтрі.
— Ти дуже хочеш знати?
— Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка‚ то не маєш права від мене нічого приховувати.
— Bien[11]‚ — сказала вона і‚ ніби приймаючи мою гру‚ також стала натискати на мої больові місця. — Небезпечна жінка — це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася‚ — вона стромила мені першу терапевтичну голку. — Навіть не знаю‚ як він затесався до «Трьох поросят»‚ але ми зустрілися саме там. Випадково‚ звичайно. Пізніше ми туди не заходили‚ він водив мене по розкішних нічних клубах‚ по казино, і дуже тішився‚ коли ми програвали тисячу другу‚ адже натомість‚ казав він‚ нам таланить у коханні. Щоправда‚ зустрічалися ми рідко‚ — Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла‚ можна сказати‚ наосліп. — Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так‚ тривалі відрядження‚ казав він. А одного разу запропонував — ні‚ він вимагав‚ щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома‚ чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки‚ що ти не заробиш за рік‚ казав він‚ та якщо я подзвоню тобі здалеку‚ особливо вночі‚ і не застану вдома‚ тоді… я не знаю що з тобою зроблю. Хтозна‚ чим би закінчилися його домагання‚ та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав‚ що вже в Києві‚ треба негайно зустрітися‚ і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трьох поросят»‚ так так‚ саме туди‚ де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила‚ але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила‚ сіла і стала чекати. Думала‚ він ось ось з’явиться і скаже: вибач‚ я був такий дурень… Чи‚ може‚ щось інше‚ не знаю‚ але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.
Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю — був спокійний і холодний‚ як крига. Тієї хвилини мені‚ як ніколи‚ ішло на душу це холодне біле вино. І те‚ що відбувалося далі‚ я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію‚ яка відбулася не з нею‚ а з кимось іншим.
Він таки прийшов до «Трьох поросят»‚ прийшов і вимучено їй усміхнувся‚ але усмішка та була страшною на блідому‚ як смерть‚ обличчі; він сів навпроти‚ та сумку‚ з якою прийшов‚ — звичайнісіньку спортивну сумку — ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілувати‚ хоча невідомо‚ коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей‚ та видно було‚ що заледве стримує крок.