— Що?
Все, що досі розповідав Стоддард, було для Нормана зрозумілим, і тільки становище, у якому він опинився, змушувало його зносити повчання старого. Але дві дактилоскопічні експертизи для одного листа — це вже забагато!
— Хто ж це зміг зробити, окрім нас?
— Оскільки лист послано з Лондона, то…
— Значить…
— Значить, тобі варто поцікавитися цим листом у твоїх колег з Інтеллідженс сервіс — англійській розвідці він міг теж впасти в око.
Такий поворот справи змусив Нормана по-іншому подивитися на лист, він знову взяв його і, намагаючись не пропустити жодної коми, перечитав.
Стоддард уважно стежив за тим, як мінилося обличчя Черчілля, але якихось висновків зробити не зміг, аж поки той не пхикнув і з погано прихованим глузуванням процитував останню фразу:
— «Залишаємося вірні господові нашому Ісусу Христу і уповаємо на милість його і вашу. Брат у вірі євангельській…» Брат…
Норман поклав аркушик на стіл і подивився на Стоддарда.
Він все-таки чекав якихось коментарів, але Стоддардові наче заціпило. Тоді прорвало Черчілля. Він не розумів, як професор Томас Бейлі Стоддард, причетний до розробки класичних з точки зору їхньої роботи проектів, міг купитися на це жалюгідне писання, хай би привезли його сюди не з Лондона, а з Місяця чи Альфи Центавра:
— Хіба ми раз заводили балаканину про гоніння на релігію в Радянському Союзі? Хіба не піднімали на щит «мучеників» за віру? Навіть слова, якими послуговується наш любий кореспондент, вигадані, якщо не у вас у Гарварді, то в Оксфорді чи у Кельні інститутом радянології, чи як він там тепер називається…
— Федеральний інститут по дослідженню міжнародних проблем і проблем Сходу, — незворушно відповів Стоддард.
— До біса іронію! Все це вже було, було, було!
Але чим більше гарячкував Норман, тим спокійнішим, навіть неуважнішим робився Стоддард. Здавалося, саме на таку реакцію він і розраховував, і як досвідчений лікар наперед знає реакцію хворого на ту чи іншу ін'єкцію, так старий Том вважав, що Норман переказиться і лише тоді з ним можна буде вести серйозну розмову. Черчілль теж радше не зрозумів, а шкірою відчув, що перебрав, що треба відкручувати колеса назад.
— Професоре, я вмовкаю і слухаю.
— Це найправильніше, що ти можеш зараз зробити, Нормане. Хочеш ти, щоб я прочитав тобі лекцію, а потім розповів, що я з цього волію мати, чи спочатку видати тобі ідею, а потім спробувати обгрунтувати рішення?
— Ідею, хай засмажать мене в пеклі!
— Вам потрібна еміграція.
— Євреї? Ми прокручували цю ідею, але переконалися в її безперспективності…
— Уїнстоне! Ми ж говоримо про лист. Єврейська еміграція вже вичерпала себе. Вона дискредитована в Радянському Союзі перш за все самими євреями і так само дискредитована у нас, на Заході, бо нам так набридла наша війна у В'єтнамі, що ізраїльські походи проти арабів викликають захоплення тільки у сіоністського лобі. Якби не товстий гаман деяких верховод американського сіонізму, то ця хвиля знесиліла б ще років п'ять тому. Зараз ми говоримо про еміграцію релігійну, якщо хочеш, про емігрантів совісті, — непогано звучить, чи не правда?
— Ти завжди був майстром на гучні назви, Томе, і все це справді добре звучить, але звідки в тебе певність, що він захоче виїхати до нас?
Норману перехопило подих, він ледве вичавлював із себе слово за словом. Він був схожий на зголоднілу мисливську суку, котра нарешті напала на слід здобичі, і тільки кілька кроків відділяють її від тієї миті, коли вона вповні зможе вгамувати один з наймогутніших тваринних інстинктів — голод.
Стоддард був уже в тому стані, коли таких подробиць не помічають.
— Нормане, або ми говоримо серйозно, або одразу припиняємо балачки… Йдеться не про нього, не лише про нього. Нам треба, щоб виїхати виявили бажання сто, двісті, триста чоловік — тоді це буде мати якийсь резонанс. Один Солженіцин — це вже справді було. А тут маса, причому не еліти, а простих віруючих, «зацькованих радянським терором», що прагнуть вирватися з пекла. Тим, хто засідає сьогодні в Афінах, повір старому пройді, оці дядьки й тітки значно ближчі. Якась Нюся з трьома класами — це уособлення всього багатомільйонного народу — наро-оду, я наголошую, — а коли народ не на свою прабатьківщину в Ізраїль, а будь-куди на вільний Захід рветься від комуністичних утисків, то це вже не жарти. Врахуй: більшість з тих, хто представляє там нашу з тобою західну демократію, вважаються віруючими і не пошкодують живота свого в боротьбі за долю своїх братів і сестер во Христі, а ще більше, аби насолити Радам. Врешті, — Стоддард посміхнувся, — ми зробимо з тобою по-християнськи добре діло, вирвавши звідти мучеників. Нам би тільки знайти ключ. Ключ від чужого замка.