Зрідка в дім приходили чоловіки, завжди питаючи пана професора. Стара місіс Валант мала великі сумніви щодо цього вельми шанованого нею звання. Професори в її розумінні повинні були виглядати трохи охайнішими і мати хоча б якесь причандалля для дослідів. Містер же Стоддард займався тільки тим, що читав безперестанку всі підряд газети, і ще жодного разу вона не бачила, аби він щось писав довше, як чверть години. Він більше скидався на волоцюгу, що, торгуючи десь на розі вулиць сірниками, потихеньку жебрає. Але проти цієї думки були ті гроші, які він їй платив, і сам будинок, що обходився Стоддардові — вона це добре знала — в чималеньку суму.
Одного разу, прочитавши в газетах розповідь про зграю контрабандистів, вона вирішила, що Стоддард неодмінно зв'язаний з ними і що настав час облишити роботу в цій підозрілій господі. Коли місіс Валант вже зібралася сказати містеру Стоддарду, що вона жінка чесна і не хоче мати нічого спільного з контрабандистами, він прийшов більше, ніж завжди, напідпитку і, обнявши її, приказував: «Ну що ти, стара відьмо, розійшлася», — що було виявом найніжніших до неї почуттів. Серце покоївки швидко відтало, та н шукати нове місце в її віці — справа складна і невдячна.
Постійно гостювали в домі жінки. Вони завжди безцеремонно тинялися по всіх кімнатах та називали містера Стоддарда Томмі, і тоді місіс Валант здавалося, що містер — тільки старий ловелас, ~ який протринькує з гарненькими повіями мільйони, що дісталися йому у спадок, а всі його щоденні походеньки — лише пошуки чергової жертви.
Ніби на підтвердження цієї думки старої служниці і зараз у ліжку, ледь прикрита коротеньким халатиком з сигаретою в тонких випещених пальцях, лежала кралечка років двадцяти п'яти. Вона затяглася цигарковим димом і випустила його довгою цівкою Стоддардові в обличчя, але той навіть не поворухнувся, ні на мить не відриваючи погляду од чергової газетної статті, що він їх, здавалося, похапцем і нашвидкуруч перечитував. Тоді жінка простягла руку з цигаркою до газети і манірним порухом кілька разів струсила на неї попіл. Але, певно, старий Том вже встиг прочитати той абзац, тож попіл аніскілечки йому не завадив вивчати газетне повідомлення далі.
Тоді другою рукою жінка, роздратована такою неувагою, шарпонула газету і пожбурила її в протилежний куток кімнати. Це подіяло, і Том, погладивши її по чорнявій голівці, стиха промовив:
— Чого тобі, моя любко?
— Ти нестерпний, Томмі. Я вже півгодини чекаю тебе у нашому кубельці, а ти ніяк не можеш облишити ту писанину, що її кожна порядна людина, не читаючи, могла б викинути на смітник без щонайменшого жалю.
— Як завжди, ти маєш рацію, киценько. Все на світі — тільки бруд. Лише наше з тобою кохання прикрашає цю обитель ідіотів.
— Чи не хочеш ти цим сказати, старе опудало, що до вчорашнього дня твоє лігво було пусткою? — Вона потихеньку сповзла з ліжка до його ніг, розпалюючи в Стоддардові бажання полоскотати нерви любовними забавками, коли поруч на столику дзеленькнув телефон. Дзвінок пролунав голосно і надокучливо.
— А нехай йому! — Стоддард рвучко зняв трубку і миттю кинув її на важіль. — Мене немає, я розчинився в часі й просторі.
Телефон німував лише мить, потрібну, аби вдруге набрати номер, і озвався знову. Стоддард стиха вилаявся і притулив трубку до вуха.
— Містере Стоддард? — Голос швидше не запитував, а стверджував, наче на тому кінці дроту дівчина вимагала від нього відтепер називатися цим ім'ям.
— Чого вам? Якого біса ви мені дзвоните? — Він не зраджував своїй одвічній звичці починати всі розмови в такій манері, нехтуючи усталеними в суспільстві нормами ввічливості.
— З вами хотів би поговорити містер Черчілль. З'єдную.
— А ви дзвоните сюди з райської канцелярії? Там, безперечно, є мій домашній телефон. — Він розлючено жбурнув трубку, йому не хотілося, аби чорнявка поскаржилася своїм подружкам на Томову неуважність і щоб потім поповзли чутки, що він, Томмі, вже надто старий для молодечих утіх. Дбати про репутацію молодого півня було марудно, але необхідно. Світське життя вимагало жертв.
Але телефон задзвонив знову. В трубці щось стиха клацнуло.
— Я, очевидно, подзвонив тобі не зовсім вчасно, любий Стоддарде, — пролунав притишений відстанню голос Черчілля.