Це було схоже на казку, але це було саме так. Вони організували клуб, котрий зажив собі слави найпопулярнішого в усьому студентському містечку…
Тільки згодом Мітчел зрозумів, навіщо добродіям з Ленглі потрібні були студенти. Через два місяці клуб забув «ліві» гасла, а через півроку головною свободою, до якої вони прагнули, залишилася свобода спати з ким попало. Це сталося так непомітно навіть для Мітчела, що довелося лише розводити руками. І тільки той чоловік, що колись підійшов до Мітчела, посміювався: клуб став тим центром бунтарського студентства, котрий легко було контролювати, спрямовуючи в потрібне русло несподівані «вивихи» юних: замість демократизації освіти — вечір поп-музики, замість дискусії про роль інтелігенції в суспільстві — порнофільм, замість демонстрації — бійка з поліцією… Клуб став клапаном, через який виходила зайва пара з перегрітих студентських голів.
А коли хвиля студентського невдоволення пішла на спад, поменшало грошей, на які влаштовувалися концерти… Але Мітчела не забули, зустрічалися з ним, давали завдання — більші, менші. Спочатку це інтригувало своєю таємничістю, загадковістю, навіть романтичністю, а потім стало звичкою, другою роботою.
Була ще одна причина, і Мітчел не боявся її собі назвати: можливість одержувати додаткові гроші. І коли він, здобувши тут, у Союзі, добру репутацію «яструба», повернеться у Штати і шефи з ЦРУ знайдуть йому гарненьке місце, ці гроші стануть йому у великій пригоді… Так, він має дбати про свій добробут, адже він не птаха божа…
Мітчел ще раз глянув у той бік, де порпалися горобці, але їх там вже не було: якийсь здоровань у фартуху, згрібаючи перше пожовкле листя, сполохав пернатих…
Тодусь уже чекав. Він здалеку побачив, як наближався до нього Мітчел, але не встав і не пішов назустріч, чекав, поки той наблизиться.
Мітчел підійшов. Однак погода була така гарна, що йому не хотілося притьмом тицяти Янюкові його запрошення, брати пакет і бігти до машини. Тому він сів, випростав ноги і сказав:
— Чудовий сьогодні ранок, Петре Григоровичу, чи не правда?
— Здрастуйте, — промимрив той. — Якби ви жили не в столиці, а в селі, то таких ранків у вас могло б бути 365 на рік.
— А що, цікава пропозиція: невеличке ранчо десь на березі Тихого океану, подалі од цивілізації і хмарочосів…
Але Тодусь не був схильний до лірики:
— Принесли?
— А ви?
— Авжеж, за мною не стане…
Повз них проїхала машина-поливалка, що мало не оббризкала їх обох водою. Мітчел подивився на свої черевики: припалі пилом, з краплями води, вони мали непривабливий вигляд. Він дістав носовик і витер ним черевики.
Тодусь мовчки спостерігав за цією процедурою.
— То давайте, — промовив він і простяг руку.
— Ходімте, віддам дорогою…
— А чого дорогою, отут і давайте, нічого тягти. Та й мені все до пуття роздивитися треба, щоб без обману. Бо для вас це лише клапоть паперу, а для мене, може, життя…
Мітчел мовчки дістав запрошення.
— А заяви і лист?
— Усе тут, — Пресвітер посунув ногою корзину, нахилився і дістав звідти папери. — Мені з вами жартувати нічого, все як домовлялися.
Мітчел швиденько сховав згорток у «дипломат» і клацнув замками, а Тодусь обдивився запрошення з обох боків, обережно склав і запхнув у кишеню.
До них знову наближалася машина-поливалка. Не доїжджаючи до лавки, на якій сиділи Мітчел і Тодусь, вона зупинилася, з кабіни висунувся водій і гукнув:
— Машина там чия стоїть — ваша? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — Приберіть її звідти швидше, бо он уже «даїшник» іде дірку колоти.
Мітчел глянув у той бік, де стояла машина, і справді помітив міліціонера із. смугастим жезлом у правій руці.
«Цього ще мені зараз не вистачало», — подумав. Кивнув Янюкові:
— Приємно було познайомитися. — І голосно гукнув міліціонерові: — Йду вже!
Міліціонер зупинився і відкрив свій планшет, певно, збираючись виписувати штраф за порушення правил. Мітчел швидко підскочив до нього і на ходу заговорив:
— Вибачте, будь ласка, там що? Знак? Чесне слово, не помітив.
Але зворушити інспектора ДАІ — справа складна і часто марна. Тому він не дуже здивувався, коли той залізним і холодним голосом сказав:
— Ваші права, громадянине.
Мітчел поліз у кишеню і дістав водійське посвідчення. Сержант глянув спочатку в документ, потім уважно на Мітчела і сказав:
— Мітчел Бурроу?
Посвідчення було виписане французькою, Мітчел посміхнувся сержантові, кивнув головою: