— І ви вважаєте мене…
— Вам нічого ображатися. Немає ніякісінького значення, ким я вас вважаю. Головне, чи немає у вас самої відчуття, що ви робите не зовсім те, чого хочете, що існує певна сила, яка значною мірою скеровує вашу діяльність, і чи не хочете ви позбутися цього впливу, цієї потойбічної мари, яку ви можете назвати перстом долі, але у якої є, як на мене, значно прозаїчніше найменування.
— То чого ви від мене хочете?
— Нічогісінько. Я мав на меті поставити вас перед усвідомленим вибором подальших вчинків, повернути вам внутрішню свободу, від якої лише один крок до свободи справжньої. Адже ступінь свободи визначається не міцністю дверей і розмірами замка на них, а усвідомленням того, що навіть у карцері вам ніхто не в змозі нав'язати неприйнятий для вас спосіб поведінки.
— Мені давно вже не зустрічалися благодійники. Останнім був Мартінсон, який…
— Мартінсон?..
Жаннетт прикусила язика. А потім промовила:
— Ну от ви й досягли свого — можете тепер дописати в мою брудну історію ще одне ім'я…
— Я не збирався проти вашої волі випитувати у вас подробиці. Але мені здається, для того, щоб назавжди звільнитися від тих кошмарів, які переслідують вас від часу повернення з Росії, у вас є лише один вихід…
— Який?
— Ви повинні про все чесно розповісти людям…
— Тобто вам?
— Тобто мені.
— Ну от ми й прийшли до мети, яку ви поставили! Я довго чекала, коли ж ви нарешті від грибної юшки перейдете до того, щоб вивідати в мене якісь дурниці, що цікавлять публіку. Ваша балаканина не варта й ламаного шеляга, бо мета у вас така ж брудна, як і в отих усіх… У вас просто трохи більше терпіння і, можливо, розуму.
— Я хотів би…
— Заждіть і не перебивайте мене.
— І все-таки послухайте мене: в цьому для нас обох буде більше користі. Так, у мене є свої розрахунки, і ви потрібні мені, аби я міг скористатися вашою розповіддю. Але наша з вами угода взаємовигідна. Щодо мене, то як француза мене обурює те, що американці залишилися осторонь, підставили нас під удар, а самі умили руки…
— Які американці?
— Ті, що влаштували вашу поїздку в Союз.
— Ви нічогісінько не знаєте і тому городите казна-що.
— Гадаю, мені відомо з цього приводу трохи більше, ніж вам. Цей журналіст з ЮПІ — пішак, але тільки божевільний міг не помітити, що саме американці витягли в Афінах Сіренка буквально наступного ж дня, і вся дипломатська суєта з заявами і контрзаявами творилася теж американцями. Коли ви все ж таки наполягаєте, то… — Ліно видобув із внутрішньої кишені кілька фотографій.
— Заприсягаюся, що ви зустрічалися в Парижі з кимось із цих людей.
Не випускаючи знімків з рук, він почав по одному показувати їх Жаннетт. Та довго вдивлялася в обличчя, але нікого не впізнала.
— Дивіться уважніше, можливо, хтось з них був у гримі, з вусами чи бородою, але звертайте увагу на очі, ніс, вуха…
— Хто це? — не витримала Жаннетт.
— Це ті, хто працює у Франції на Центральне розвідувальне управління США. Не дивуйтеся, їхні фото не друкують у газетах, але це моя тема, а я завжди хочу писати із знанням справи. Може, цей?
Ліно тримав у руках картку Філа. Ніякого гриму на ньому не було, руде волосся навіть на чорно-білій фотокартці виглядало рудим. Очевидно, Ліно зрозумів, що вона його впізнала.
— Це Рудий Філ, працює у Франції з 1976 року, американець французького походження. Один із потенційних наступників керівника резидентури…
— Я боюся їх… — Жаннетт вичавлювала кожне слово з таким зусиллям, наче вона тільки вчора взагалі навчилася говорити. — Вони…
— Це помилка. — Ліно наче чекав цієї фрази. — Боятися вам треба доки тільки ви знаєте все. Як тільки про це знатиму я, то боятися нам треба буде удвох. Але коли про це дізнається двадцять чи тридцять тисяч, то боятися треба буде їм. Це аксіома. І чим швидше ви позбудетеся своєї монополії на знання, тим безпечніше, почуватимете себе — монополія справді страшна штука.
— І у вас є контракт із видавництвом на мої мемуари?
— Якби я вчора підписав контракт, то це означало б, що позавчора ви дали згоду, і це зробило б дуже проблематичною нашу сьогоднішню зустріч.