— А ми нагадаємо…
— І він одразу ж побіжить у КДБ, щоб усе розповісти. Нормане, зрозумій, він краще відсидить років три чи п'ять, які йому дадуть (а може, й не дадуть, зважаючи на давність та чистосердечне зізнання), аніж на схилі віку ходитиме як по лезу. У цих колишніх вже нерви не ті, вони обросли дітьми й онуками, вони вже давно спокійно сплять ночами, якщо не заснули вічним сном, бо в такому віці можна померти не тільки од інфаркту, але й од нежиті. Ті два тижні, ну місяць, який є у нашому розпорядженні, це ніщо. Свіжа ваша агентура теж нічим не допоможе, навіть якщо ви ризикнете нею пожертвувати заради цієї справи. Ну, буде ще один дисидент чи якийсь лахмітник, спійманий на шпигунстві, ще один більш-менш гучний процес.
— Тоді, можливо, є сенс продумати хід десь тут, поблизу, де можливостей у нас справді більше…
— Що ти маєш на увазі? Ви підкинете зброю радянського виробництва терористам в Італії? Чи американський супутник повідомить сенсаційну новину про те, що дві дивізії радянських морських піхотинців висадилися на Кубі? Чи купите статтю в «Парі-матч» про застосування Радами отруйних газів? Все це було, Нормане, і, зауваж, дуже швидко, надто швидко як для такого випадку, луснуло, мов мильна бульбашка. Хочеш, я ошелешу тебе? Якийсь дурень у нас у Гарварді перечитав «Нью-Йорк таймс» за останні тридцять років, знайшовши там все, що писалося про Радянський Союз. — Стоддард став запальний, мов хлопчак, і допитливо подивився на Нормана. — Він встановив, що 87 процентів усього, що ми надрукували про Радянський Союз — чистісінька брехня.
— А ще тринадцять процентів?
— А ці тринадцять процентів, коли хочеш знати, він охарактеризував як брехню «нечисту», тобто факт подавався в препарованому і спотвореному вигляді.
— Як його звуть, того шукача правди?
— Нормане, коли ти приходиш до мене в гості, то хоча б спробуй забути, що ти працюєш у ЦРУ, і тобі не обов'язково кожне почуте тут прізвище заносити у вашу картотеку.
— А навіщо ж ти мені все це розповідаєш?
— Тільки з однією метою, мій хлопчику: щоб довести, що в пропаганду останнім часом приходять все більші дилетанти, здатні лише галасувати про одне й те ж у жалюгідному сподіванні, що хоч якась абищиця у головах слухачів та й залишиться. Ми ж із тобою вчені, Нормане, а вчений тим і відрізняється од чиновника, що він стоїть над політичними пристрастями, він думає, об'єктивно аналізує, його міркування не можна підтасовувати під той чи інший політичний захід, котрий подобається тому чи іншому радникові з національної безпеки. Тобі пощастило вже в тому розумінні, що я не безхребетний слимак і ніколи не буду доводити те, що потрібне вам, які б гроші ви мені не пропонували. Наука для мене — це пристрасть, це єдина з жінок, котрій я не зраджую впродовж усього життя: «І знайшов я те, що гіркіша смерті жінка, тому що вона — сіть, і серце її — сильце, руки її — пута; добрий перед богом врятується від неї, а грішник спійманий буде нею». Я грішник, каюся.
«Мені од того не легше», — подумав Норман, а вголос запитав:
— І що ж ти порадиш, старий гріховоднику?
Стоддард увесь напружився, від ужитого руки вже мочали непевно тримати келих, але він надпив ще трохи і лише по паузі наче знічев'я кинув:
— У мене є варіант.
— То чого ж ти мовчиш?!
— … Він народився в мене ще перед тим, як ти зайшов сюди. Але я продам його тобі, радше, подарую, лише за однієї умови: ти його приймеш. Згода?
Старий вже знав, що іншого виходу в Нормана не було, що він підтятий останнім ударом, але в цьому й була принадність гри, котра вже почалася, — вигравати треба було красиво, інакше це вже не гра, а висотування нервів.
Він ще раз глянув на Черчілля; той звівся, походив по кімнаті, боячись зачепити купи газет. Потім обернувся і запитав:
— Навіщо це тобі?
— Я міг би не відповідати на твоє запитання, хлопчику, як і взагалі міг би не зустрічатися і не правити тут оці теревені. Але оскільки ми з тобою давні друзі, то я скажу тобі навіщо. Я професіонал, і мені шкода, коли гарну грушу, з якої можна зробити добру скрипку чи хоча б російську балалайку, рубають на дрова і спалюють у сльоту. Те, що я тобі запропоную, — груша, причому, по-моєму, в самому цвітінні, ще трохи зусиль садівника, і можна буде збирати неабиякий урожай. То згода?