Я простягнула руку, обережно розкрила мішок…
Ух ти!
Полотняні сорочки, якраз мого розміру, три штуки. Ткані штани — дві штуки. Жилет із нашитими на нього сталевими пластинками, проте й не дуже важкий. Шкіряна куртка — скроєна точно за міркою, гарна й м’яка, на залізних застібках, із закотами на рукавах. Штани — теж зі шкіри найтоншої вичинки. Теплий плащ — здається, вовняний, темно-синій, із гербом. Пояси, хустки, ще якісь чудові дрібниці й — увага! — чоботи. Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях, та ще й у школі… Вона б померла від заздрощів. Впала б на підлогу й померла на місці. Ось які це були чоботи.
— Це все мені? Це мені? Це все-все мені?!
Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Під цим поглядом я, як могла, стримала радість: усе-таки я маг дороги, а не дівчинка в універмазі.
— І ось іще, — він витягнув із дна мішка дивну штуку, схожу на вишиту сріблом косинку. — Пов’язуєш на голову, щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.
Я взяла косинку в руки…
І радість моя зникла, ніби її й не було. Хіба я справжній маг? Хіба я маю на все це право — на такий плащ, куртку… на королівський герб із буквою «О» і драконом?
Гарольд помітив, що я скисла.
— Ну що? — запитав із фальшивим співчуттям. — Вирішила залишитися з нами? Чи сумніваєшся?
Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч єдиний разочок у житті?
Біля воріт замку до мене підвели коня. Ой лишенько! Адже я тільки мріяла навчитися їздити верхи, а сама якщо й пробувала, то тільки на сусідському сенбернарі!
Сірий кінь був такий високий, що я могла, трішки пригнувшись, пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти на нього без сторонньої допомоги. Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходи…
Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи вчорашні обноски — я б вдала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені був повне убрання королівського мага, чоботи до колін, плащ із гербом, на голові — чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вона була фігурна, ґратчаста, зі сталевими гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.
Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу — далеко-далеко. Кінь переступив ногами — я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета — не впасти.
— Ноги запхай у стремена…
Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.
— Ноги в стремена, кажу. П’яти вниз. Носки вгору і вбік. Інакше ступні проваляться крізь стремена вперед, кінь злякається й понесе, а ти волочитимешся позаду…
Я зрозуміла, що все, досить, час звідси линяти. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом — пора й честь знати. Поки мене тут не прикінчили — додому!
Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя — розвела носки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.
А навколо народу! Народу!
Стражники стояли вервечкою. Серйозні, вусаті, з піками напереваги. За цими піками товпилися городяни — колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.
— Ура! Ура! Слава!
Щось пролетіло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти. Букетик фіалок. Він упав у куряву, і вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти, вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням…
А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто шествували.
Десь заграла музика, і вона лунала все голосніше.
— Слава королю!
— Прощай, Королівство!
— Слава Оберону!
— Слава магам дороги!
Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випрямилася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози — чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це останні хвилини мого тріумфу. Більше ніхто ніколи не назве мене магом дороги й не кине букет під копита мого коня…
Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися караваном коні й вози, карети й вершники — це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені маленьким.
Сірий кінь — оце розумний! — без жодної моєї участі зайняв своє місце, поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники покрикували на натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав.
— Гарольде… Гарольде…