Нарешті вони добігли до тієї самої печери. На протилежному боці Лінус побачив Ворота, такі ж широкі, як і раніше. На перший погляд здавалося, що все гаразд. Стіни так само випромінювали дивне світло. Але потім він помітив тріщини й розриви, які піднімалися з підлоги стінами й колонами, і здавалося, що печера може обвалитися будь-якої миті. Лінус придивився уважніше. Сітка тріщин біля Воріт була така густа, що стіни аж чорніли.
— Межа світів руйнується, — пробурчав Лінус і відчув, як швидко закалатало серце.
А що, як уже надто пізно?
— Ти повинен залишити все з цього світу тут, — Вартовий ніби перепрошував. — Межу між світами вже пошкоджено. Будь-яка річ, що перетне її, може призвести до остаточного руйнування.
— Але мені все це потрібно! — вигукнув Лінус, хоч і сам розумів, що Вартовий має рацію. — Без них я не зможу зупинити Щура!
Очі з-під маски глянули на нього.
— Я дозволю тобі вибрати щось одне, — мовив зрештою Вартовий. — Зброю, якою ти переможеш нашого спільного ворога.
Лінус глянув на обгорілий зміїний зуб. Його боявся Щур, ним він переміг Іслерді й навіть Нічного Мисливця.
У другій руці лежав перстеник з Ліонориного волосся.
Треба було вибирати. Час невпинно летів.
Він згадав, що Вільгельм казав про Ліонору. Мовляв, вона його просто використовує і зовсім не сестра йому. Що, як це кільце волосся було частиною хитромудрого плану? Якщо Ліонора так намагається примусити його пронести її через Ворота? Що станеться з Ліннеєю, коли він надягне на її палець це кілечко?
Але він так хотів вірити Ліонорі! Значно сильніше, ніж Вільгельмові.
Він вибрав перстеник Ліонори. Це так само могло бути його волосся. Або Ліннеїне.
Лінус віддав зміїний зуб.
— Обережно з ним. Дуже небезпечна штука, як ти міг помітити.
Без жодного слова Вартовий прийняв зуб і сховав під плащ. Лінус зняв із шиї Грамрову пляшку, розмотав смужки тканини, якими червонопера дівчина перев’язала йому ногу. Глянув на руку. Він непокоївся не лише через Межу. Думка про те, що всередині нього залишився шматок павутини, викликала дрож. Хлопчик стиснув зуби й почав роздряпувати засохлу кров на рані. Поколупав у рані цвяхом. Але звідки йому знати, вийняв він ту павучу нитку чи ні?
— Можеш допомогти? — гукнув Вартового. — Той монстр залишив у мені свою павутину.
Вартовий нахилився й оглянув рану. З відчиненого віконця ліхтаря вискочила іскра, повільно впала в рану й зашкварчала в крові. Лінус застогнав.
— Порядок. Ніяка павутина не встоїть перед нашим вогнем.
— Дякую, — кивнув Лінус і зняв вінок-тлумач.
Вартовий забрав і його.
— Верданді мілрен, Халез.
Без вінка слова стали такі ж незрозумілі, як раніше. Лінус кивнув на прощання, повернувся і побіг між потрісканими кам’яними колонами. Перед Воротами зупинився. Заплющив очі, глибоко вдихнув. І ступив останній крок у Позасвітті.
Печера затряслася, аж він мало не впав. Певен був, що стеля зараз обвалиться. Щодуху рвонув до драбини, прикриваючи голову руками. Тріщини ставали ширші й повзли все далі, сягнули стелі. Він глянув угору. Там має бути щось видно? Пісок, каміння? Ні, лише темрява. Ніби печера — просто аркуш паперу у вічній непроглядній порожнечі.
Від такої думки він задрижав.
Нарешті добіг до отвору, що вів у Тракеборг. Під черевиком щось дзенькнуло. Він глянув під ноги — то була гасова лампа, яку він впустив. Згадав, як страшно було спускатися в пітьмі. Але зараз він уже не той. Без вагань поліз драбиною вгору.
Знадобилося кілька хвилин, щоб очі звикли до темряви, лише тоді він зміг розрізняти контури предметів і побачив, що високо над ним хтось лізе. Лінус зрозумів, що то Щур, але чому він так повільно рухався? Поки Лінус долав чотири щаблі, той піднімався лише на один.
Наступної миті він зрозумів чому. Згадав, що Ліонора розповідала йому про час. Що його світ чекає Лінуса стільки, скільки він почувається там удома. А Щур так часто швендяв між світами, що більше не належав до жодного з них. Ось чому Лінус його настиг! У своєму світі він повернувся саме в той час, в який було потрібно.
Щур, схоже, не помічав його. Важкий мішок теліпався, у ньому дзенькала здобич.
Лінус спритно здирався догори й швидко наздогнав Щура. Схожий на черв’яка хвіст звисав над головою, і хлопцеві доводилося пильнувати, щоб не зачепити його. Без жодного звуку він простягнув руку й схопив Щура за ногу.