І потягнув.
Щур завмер. Потім здивовано завив. І полетів донизу. Лінус швиденько притиснувся до стінки, і злодюга просвистів повз нього. Він знову рухався у часі звичайного світу. Щуряче виття все віддалялося і нарешті змовкло. Тварюка зникла в темряві. Через якусь мить Лінус почув дзенькіт — мішок з краденими скарбами впав на кам’яну підлогу.
Хлопчик поквапився нагору. Тепер, коли в них обох однакова швидкість, Щур може легко його наздогнати. Лінус навіть не сподівався, що той вгамується.
І недарма. Невдовзі знизу почулося клацання пазурів. Усе ближче й ближче.
Лінус помацав стінку. Тепер це була дерев’яна обшивка. Скоро вихід. Руки боліли, піт стікав по спині. Здавалося, він чує Щура вже просто під ногами. Нарешті побачив вихід, схопився за край і з останніх сил здерся на підлогу, а далі забіг у кімнату зі скарбами. Там панували сутінки. За контуром він розпізнав скриню з монетами й потягнув її до дірки.
Лінус глянув у темну глибоку шахту. Щур уже майже дістався виходу. Він ліз навіть не драбиною, а дерся по стіні, мов павук. Тріски летіли вниз, коли він вганяв свої пазурі в дошки. Його очі блищали двома ліхтарями і звузилися від люті, коли Щур побачив Лінуса.
— Торкнешся моїх скарбів — розірву тебе на шматки! — просичав він крізь зуби.
— Мені вони не потрібні! — вигукнув Лінус. — Ось, забирай!
Хлопець підтягнув скриню до краю і штовхнув її в отвір. Повний монет ящик із дзенькотом полетів униз. Щур закричав, та Лінус навіть не озирнувся, щоб подивитися, як він там.
Хлопець знову кинувся у скарбницю. Треба було знайти механізм, що відчиняє двері зсередини. Нічого не бачачи, Лінус мусив шукати навпомацки. Тяглися неймовірно довгі секунди. Він пережив павука-монстра, зміїну зграю і кам’яних чудовиськ. Хіба так уже важко відчинити звичайні двері? Лінус мацав, шпортав, гладив усе навколо, шукаючи вихід. Він має бути! Нарешті його рука намацала кнопку — й книжкова шафа в коридорі відсунулася, відкриваючи прохід.
Під акомпанемент рипіння напівгнилих дошок він помчав коридором другого поверху. У вікна світив місяць. Досі ніч. Ніби його не було всього кілька хвилин.
Лінус збіг донизу сходами й влетів у коридор, де розташовувалися спальні. Двері відчинені. Зазирнув у мамину кімнату. Вона лежала в тій самій позі, в якій він її залишив, тихенько сопіла уві сні. Понад усе йому хотілося кинутися до неї, пригорнутися, заплющити очі й забути про все, а не бути тим, хто рятує світ. Але він не міг. Більше нема кому. Він зачинив двері й поквапився до Ліннеї. З нею теж наче все було гаразд. Вона спокійно лежала під ковдрою. Жива! Ліонора так йому й казала, але все одно його гриз страх, що знайде її поранену чи неживу.
Тремтячою рукою він вийняв із кишені волосяний перстеник і надягнув Ліннеї на палець. Затамував подих і почекав.
Нічого не сталося.
Взагалі нічого.
Ліннея і далі непорушно лежала, і Лінус відчув, що його охоплює розпач. Він стиснув її плече. Ніякої реакції.
Невже Ліонора помилялася? Чи сказала неправду? Сльози набігли на очі, й хлопчик витер їх рукавом.
Він залишився сам. Допомоги чекати нізвідки.
Ще ніколи не почувався він таким безпорадним. Ні тоді, коли зустрівся з Іслерді. Ні тікаючи від Нічних Мисливців. Навіть серед велетенських змій сам у човні.
Ліонора його ошукала.
Він подумав, що в кухні можна взяти ножа й влаштувати засідку. Чи піти в кімнату з картинами й подивитися, може, на котрійсь вказано, де заховано ключ.
Він крутнувся, щоб вийти з кімнати, і завмер на місці.
У дверях стояв Щур.
— Справді думав, що тут ти в безпеці? — посміхнувся він, і жовті зуби зблиснули проти місячного світла. — Вона тобі не допоможе.
Загнутий кіготь вказав на Ліннею.
— У цьому світі вона абсолютно безсила.
Щур ступив кілька кроків до ліжка. Лінус побачив, що він кульгає. Мабуть, поранився під час падіння. А що, як це дасть шанс перемогти чудовисько?
— Чи це ти її захищаєш? — запитав Щур. — Бачу, ти без свого всесильного зуба. Загубив?
Він якось став більший, а темні очі ніби поглинали все світло в кімнаті. Зараз вони здавалися двома бездонними дірками. Щур підступив іще на крок. Лінус приготувався битися, дряпатися, кусатися — робити все, щоб захистити сестру.
Хлопчик кинувся уперед, але Щур був спритніший. Він крутнувся і важким хвостом збив Лінуса з ніг. Той стукнувся об підлогу, а наступної миті щурячі кігті вчепилися в його шию. Лінус через силу піднявся з підлоги й притиснувся до стіни. Щур підняв малого, й тепер він міг лише теліпати ногами в повітрі. Монстр дихнув на нього смородом гнилого м’яса.