Лінус не розумів, що саме означають ці сцени, але було очевидно: вони демонструють лиховісну картину майбутнього.
Освітлення в кімнаті змінилося. З-під рамки картини виповзла тінь. Якийсь темний силует. Він став посередині картини. Лінус відчув, що тінь дивиться на нього. Несподівано картина затремтіла. Силует потягнув руку до дітей, полотно картини розірвалося від одного боку рами до іншого. Скидалося на те, що рука виривається з картини. Серце в Лінуса шалено закалатало, він відпустив картину й відступив назад. Ледь не перечепився об Ліннею. Картина перестала труситися і впала долілиць. За нею була просто стіна — ніяких темних силуетів, ніяких рук. Усе це було лише на картині.
Лінус обережно підняв картину разом з паперовим аркушем і приставив до стіни. Кілька хвилин вагався, зважував за і проти. Потім глянув на Ліннею.
— Я мушу подивитися ще раз, — прошепотів він. — Мені треба знати, що буде далі в Позасвітті.
Він простягнув руку й взявся за один куток паперу. Повільно підняв. Потроху, сантиметр за сантиметром відкривав поверхню картини. Темний силует зник. Полотно ціле. Ліонора і Вільгельм стоять навпроти.
Але цього разу біля Ліонори був ще дехто. Хлопчик із чорним ключем на шиї.
Лінусу перехопило подих.
Він побачив себе самого.