Він кивнув. Уже, мабуть, мільйон разів це чув. Набридло, звісно, але він знає, що мама просто дбає про нього. Насправді це означає: «Стережися, Лінусе, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться».
Коли Лінус був молодший, для нього за щастя було дослідити будинок на кшталт Тракеборга. Він міг бігати між кімнатами, фантазуючи про таємничі схованки й скриньки, шукати сліди домовиків у будинку й виглядати тролів у саду між деревами. Але зараз всього цього вже не залишилося. Він вийшов із кухні з гасовою лампою в руці і без жодної думки про чари й магію.
Вздовж кухні тягнувся довгий коридор. На стінах висіли підсвічники у формі скоцюрблених пташиних лап.
— Круто! — промовив Лінус сам до себе. — Ну й смак був у того зниклого типа!..
Він зайшов до однієї з кімнат — це була величезна їдальня. Схоже, саме цю залу Генрієта загадала мамі відремонтувати. Посередині стояв довгий чорний стіл, біля нього — двадцять стільців. Уся поверхня стола була гладенька й блищала, лише з одного боку виднілися сліди від келихів і тарілок. Сумне нагадування про самотнього господаря за таким великим столом.
Лінус перейшов у наступну кімнату. Там було темно. Він розсунув штори й закашлявся від хмари пилу, що здійнялася навколо нього. Найперше, що хлопчик побачив, — великий орел із розправленими крилами. Опудало, звичайно. Утім, щоб це зрозуміти, знадобилося кілька секунд. Лінус роззирнувся. Стелі між першим і другим поверхом не було. Товсті дерев’яні стовпи підпирали балкон навколо кімнати. Нагору вели вузькі східці. Усі стіни заставлені книжками, тисячами книжок.
— Ого! — видихнув Лінус.
— Я точно знала, що бібліотека тобі сподобається.
Хлопчик обернувся і побачив у дверях маму.
— Я знайшла її вчора, коли ти вже ліг. Мабуть, він був особливий, цей Вільгельм. Цікаво було б із ним зустрітися!
— Або ні, — Лінус подивився на два перехрещені мечі, що висіли на стіні над каміном. Леза подряпані й зазубрені від постійного використання.
Мама простежила за його поглядом.
— Ти ж не торкався цієї старої зброї?
— Ну, я саме збирався взяти мечі й побитися сам із собою, — закотив очі Лінус, і мама вибачливо усміхнулася:
— Вибач. Я просто хочу…
— Щоб я був обережний. Знаю.
— Ти бачив мої сережки? — запитала вона. — Пам’ятаєш, такі золоті кільця з зеленими камінчиками?
— Ні. Але, здається, на тобі вони вчора були.
— Отож. Я поклала їх на тумбочку, коли лягала, а зараз їх немає.
Лінус підійшов до однієї з книжкових полиць.
— Мабуть, я поклала їх десь в іншому місці, — мовила мама й вийшла.
Лінус провів пальцем по корінцях книжок. Усі вони були зроблені з тканини або шкіри. Хлопчик витяг одну книжку навмання. На палітурці золотими літерами виблискувала назва: «Magicae Tempestatem». Один кутик почорнів.
У кінці кімнати — дерев’яні двері, обабіч них — рицарські обладунки. Панцир одного з рицарів увігнутий, мовби по ньому вдарили молотом.
Лінус підійшов до дверей. Ключ у замку ніби застряг. Лінус кілька разів спробував його провернути і вже думав покинути, аж тут замок відімкнувся. Він відчинив двері. У приміщенні панувала кромішня пітьма. Хлопчик засвітив лампу й побачив гвинтові сходи.
Мабуть, це ті, що ведуть у вежу.
Лінус закусив нижню губу. Генрієта казала, що дерев’яна підлога — трухлява. Але сходи ж залізні. Він прислухався, упевнився, що мама пішла, і зачинив за собою двері. Обережно ступив на нижню сходинку. Вона не хиталася. Сходи були схожі на скручену в спіраль змію — такі подібні, що навіть страшнувато було до них торкнутися. Раптом хлопчик відчув, що по його руці щось повзе. З глухим зойком він змахнув рукою — на підлогу впав великий павук і побіг за сходи. Лінус зіщулився. Він ненавидів павуків. Ретельно обмацав одяг, волосся, пересвідчився, що більше цих тварюк на ньому немає, і лише потім пішов далі. Повільно. Крок. Іще крок.
Угорі над сходами були ще одні двері. У тьмяному світлі лампи щось зблиснуло. Химерна ручка, схожа на морду якоїсь рогатої тварини з кільцем у носі. Лінус потягнув за кільце — і двері розчинилися. Завіси заскреготали. З кімнати війнуло затхлим повітрям. Приміщення мало скруглені стіни. Хлопчик одразу впізнав вікно зі шторами. Вони були майже зсунуті, крізь щілину між ними пробивався промінь світла, в якому витанцьовували пилинки.
Саме тут хтось стояв учора, коли вони приїхали. Лінус знав, що йому не привиділося.
Долі лежала ведмежа шкура. На голові звіра поблискували чорні скляні кульки очей. Ведмідь здавався голодним.
Лінус підійшов до великого письмового стола з безліччю шухляд і коробок із пожовклими паперами. Уважно оглянув стіл. На стільниці розкладено шматок цупкої тканини. Хтось намалював на ній цілу сітку ліній, і на їхніх перетинах лежали різні камені. Він узяв один, темно-зелений, і подивився на нього проти світла. У кімнаті жарко. Біля стола стоїть дивна металева конструкція — тонкі мідні кільця, на них — схожі на глобуси кульки різних кольорів. Посередині — найбільша куля з тримачем для свічки. Лінус крутнув одне кільце — і вся конструкція враз ожила. Хлопчина зрозумів, що то — модель Сонячної системи! Одначе… Він здивовано моргнув і трохи подумав. У цій моделі було тринадцять планет замість восьми. А там, де мала бути Земля, розташувалася планета з двома Місяцями.