Він відчув, як волосся на руках стає дибки.
Це ж себе він побачив на картині! Якесь безкінечне зображення: він дивиться на картину, де намальовано, як він дивиться на картину, на якій він дивиться…
Лінус дуже злякався, серце шалено загупало, він зірвався на ноги й вибіг з кімнати.
— Заспокойся, Лінусе, — намагалася вгамувати сина мама, поки він тягнув її через коридор. — Я ледве розумію, що ти кажеш.
— Я маю показати тобі картину! Там я на картині!
— Та на якій картині?
Мама була трохи роздратована. Він відірвав її від роботи, перервав ті дорогоцінні години, коли Ліннея спить.
Лінус завів її в кімнату й тицьнув пальцем. Мама з лампою присіла біля картини.
— Ну, то де тут ти?
— Та ж там, — показав хлопчик і підійшов ближче. — Сиджу і тримаю…
Він затнувся. Картина змінилася. Тепер на ній зображено дерев’яну підлогу, вкриту ведмежою шкурою. Одна дошка на підлозі трохи піднята, і під нею в темряві щось блищить.
— Але… — пробелькотів Лінус. — Там було намальовано інше! На картині був я! Присягаюся!
Мама підвелася.
— Тут темно, — сказала вона втомлено. — Тобі просто привиділося. Я розумію, як твоя уява розгулялася в такому будинку…
Вона силкувалася говорити примирливо, та Лінус розлютився.
— Значить, хтось підмінив картину!
— Лінусе, крім нас у будинку більше нікого немає.
— Ні! Тут є ще хтось! Я бачив учора! І чув сьогодні!
Мама зітхнула.
— Лінусе, припини!
Її тон став різкіший.
— Не знаю, у що ти граєш, але я не маю часу на участь у твоїх іграх. Не зараз. Якщо ми житимемо тут, я мушу працювати, поки Ліннея спить. Гаразд?
Мама вийшла з кімнати. Лінус узяв картину. Досі ведмежа шкура й піднята дошка на підлозі. Він придивився уважніше. І йому сяйнуло! Це ж шкура з кімнати у вежі! Один, два, три, чотири… Піднята дошка — тринадцята.
Він поспішив до гвинтових сходів, прагнучи не зустрітися дорогою з мамою. Піднявшись до кімнати у вежі, він відсунув ведмежу шкуру й знайшов потрібну дошку. Вона прогнулася, коли Лінус на неї натиснув. Він обережно встромив цвях у щілину й підважив. Дошка легко піднялася.
Під нею була порожнина. Хлопець посвітив туди лампою. Унизу щось зблиснуло. Ключ. Старий, чорний, завдовжки як пів Лінусової руки. Він ліг на живіт і спробував дотягтися. Це було важче, ніж здавалося, але хлопчина таки дістав. Він сів і вражено покрутив ключ у руках, коли раптом почувся якийсь звук. Схоже на те, що хтось розривав землю і видряпувався. Лінус напружено прислухався — звук лунав з-під підлоги й дедалі більше наближався. Зненацька з ями щось висунулося, і Лінус закам’янів.
Це була рука. Принаймні щось схоже на руку, вкриту сірим волоссям і з вигнутими жовтими кігтями. На вузлуватих пальцях виблискували персні з коштовним камінням. Рука зависла в повітрі перед хлопцем.
Лінус намагався закричати, але не видушив із себе жодного звуку. Усеньке його тіло немовби заклякло.
Рука наближалася, наближалася… На підлозі залишалися глибокі борозни від кігтів.
Лінус випустив ключ з рук.
Рука різко кинулася вперед, блискавично схопила ключа й зникла в темряві.
Розділ третій
Усе це тривало, можливо, секунду, а можливо — годину. Лінус і далі сидів на підлозі кімнати у вежі, тіло відмовлялося слухатися. Він не чув нічого, крім гупання власного серця. Нарешті йому якось вдалося встати. Ноги здавалися дерев’яними. Він позадкував до дверей, не відводячи очей від дірки в підлозі, куди сховалася рука. Коли його пальці нарешті намацали дверну ручку, він різко повернувся, вискочив з кімнати й кинувся вниз сходами. Перетнув бібліотеку. У їдальні мама й далі працювала, одначе Лінус навіть не зупинився — аж поки добіг до своєї кімнати. Він заскочив на ліжко, притиснувся спиною до бильця і завмер, стежачи за дверима й стіною, звідки вранці чувся стукіт.
У голові роїлися думки. Що ж це було? Це сталося насправді? А якщо він збожеволів?
Мама нізащо не повірить йому. Навіть якщо просто сказати їй, що був у вежі, вона розгнівається. Але якимось чином треба змусити її зрозуміти, що їм варто покинути Тракеборг. Негайно. У будинку є ще хтось, тепер він знає достеменно. Хоча рука й не схожа на людську. Мабуть, це воно й стукало в стінах?
Лінус натягнув на себе ковдру. Він почувався страшенно самотнім. Йому треба було з кимось поговорити. Не з Ліннеєю — навряд чи вона взагалі його чула. У кожному разі, вона йому не відповідала. Зателефонувати татові — теж не варіант. Він почує, що Лінус перелякався, й неодмінно захоче поговорити з мамою. А тоді чекай неприємностей!