Адік відобразив на обличчі водночас і шалене здивування і святу простоту.
— Ти не розумієш! Я ж тобі дав список людей, які копали на тому ж місці, що і ти, і не доповідали про результати археологічній науковій спільноті. Якщо ми дізнаємося, чому це відбувалося, тоді все й зрозуміємо, тоді і вийдемо на безцінні речі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки вони коштують! Будь-яка золота дрібничка того часу тягне, як мінімум, на десять-двадцять тисяч баксів!
В Адіковому голосі прозвучала дзвінка жадібність, і Олег машинально роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслухав.
Бородатий бармен стояв у кутку за стійкою. Його вуха були затулені великими дорогими навушниками. Більше поруч нікого не було.
У щиру жадібність Адіка Бісмаркові вірилося легко. Як і взагалі в щирість будь-якої людської вади.
— У музеях з цієї могили нічого немає. Це точно! — Адік перейшов на шепіт. — Я відчуваю, що ми наблизилися до таємниці тисячоліття. Я тобі ще дещо покажу, щоб ти мені повірив.
Він поліз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бісмарка, на ній лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що і на сиґнеті.
— Це та грудка, яку я тобі передав? — здогадався Бісмарк. Адік кивнув. — Для коньяку замала, — видихнув Олег. Настрій у нього зіпсувався.
— У той час коньяку ще не було. Це посудина для магічного еліксиру на випадок смерті або поранення. Але еліксири — це фігня. Головне, подивися, яке золото і яка тонка робота!
— Ти не віриш у магію? — на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.
— Достатньо того, що вони вірили, — спокійно відповів Адік. — Якщо вони вірили — отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!
— Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! — не погодився Олег. — Є ж еліксири дієві!
Адік знизав плечима.
— Хотів би я спробувати цей порошок, — посміхнувся він. — Якось воно не складається: археологія з наркобізнесом. — Він похитав головою. — Щось тут не так.
— То давай я полечу до Греції до Польського і поставлю йому кілька запитань? Острів я вже вирахував.
Адік задумався. Він мовчав хвилини дві-три.
— І скільки це буде коштувати? — запитав він з одеською інтонацією.
— Ну, тисячу євро має вистачити, — припустив Олег.
— За цю штуку я міг учора отримати тисяч десять, — Адік опустив погляд на фляжечку в своїй долоні. — Стільки мені відразу запропонували, як тільки я її показав. Але я б не хотів продешевити. Якщо відразу давали десять тисяч, то вона може коштувати і тридцять, і навіть п’ятдесят. Є люди, які збирають усе, пов’язане з тамплієрами і госпітальєрами, та платять страшні гроші. Ось коли продам за нормальну ціну, тоді, може, і дам тобі на Грецію.
— Тоді продай щось менш цінне! — запропонував Олег.
— Я подумаю, — пообіцяв Адік.
Обіцянка Адіка в комплекті з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.
Греція стала трохи ближчою.
— Як там твоя амазонка? — запитав раптом Адік, перейшовши на грайливий тон.
— Не знаю, останні дві ночі не приходила.
— Ні хріна собі! — награно здивувався Адік. — І ти не хвилюєшся?
— А чого мені хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона іноді ночує, іноді не ночує. У неї своє життя.
— Пойняв! — Адік перейшов на суржик і кивнув. — Вибач, більше зазіхати на твоє мінне поле не буду. У мене є своє.
Повернувшись додому, Бісмарк у всіх кімнатах увімкнув світло, ніби боявся, що не побачить Ріну, яка десь тут могла сховатися. Проте її не було. Влаштувавшись на кухні, він відчув, що його дійсно турбує її відсутність. Врешті набрав номер дівчини. Після трьох довгих гудків у вуха увірвався чоловічий голос: «Так, слухаю!»
— Брат Коля? — обережно запитав Олег.
— Більше ніколи не телефонуйте за цим номером, — сухо промовив той самий голос. — Телефон я знайшов на вулиці! Тепер він мій!
— А на якій вулиці ви його знайшли? — поцікавився Бісмарк.
— Та яка різниця, — обурився співрозмовник і вимкнувся.
Розділ 22
Львів, травень 1941. Незнайомка змушує професора схопити револьвер
Куриласа зацікавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собі замок з храму Гробу Господнього, хоч і без ключа.
— Але ж дивна забаганка! — дивувався Курилас. — Навіщо йому замок від брами з далекого Єрусалима? Та й без ключа...
Коли ж лицарі прибули до Рима і зупинилися в заїжджому дворі, то забажав з ними побачитися Папа. Він прийняв їх у своїх палатах. Була з ними також і та дівчина, перебрана за хлопця. Лицарі вручили Папі подарунки — різьблені золоті сарацинські келихи й таці, сушені дактилі й пальмове вино.
«Папа подякував, наблизився до нас і простягнув руку, ми всі по черзі поцілували його перстень, але Марія тільки вдала, що цілує. Збоку це ніхто, окрім мене, не помітив, але також помітив Папа і подивився на неї здивовано, а вона голову схилила і намагалася на нього не дивитися. Та Папі це не сподобалося, він узяв її за підборіддя і поглянув у її очі. Але вона заплющилась.
— Що за дивний хлопчисько! — обурився він.
Тоді князь поквапився залагодити прикру пригоду.
— То мій джура, він Ваше преосвященство обожнює, а тому дуже хвилюється. Його всього трусило, коли ми йшли до вас. Для нього це пам’ять на все життя. Вибачте йому.
— Гаразд, — кивнув Папа і промовив: — Ви з дороги. Вас поведуть зараз покупатися, а опісля нагодують.
Він дав знак котромусь із кардиналів, і нас повели сходами в нижню частину палацу. Та вів не лише кардинал, а й кілька озброєних вояків. Ми ж зброю залишили за дверима. Я бачив, що Марія відчутно схвилювалася. Це скидалося на пастку, з якої викрутитися, мабуть, буде не просто. Я зиркав то на князя, то на Луку, ачей же вони мусять знайти вихід».
У цю хвилю служниця повідомила, що пана професора хоче бачити студентка.
— Студентка? — здивувався Курилас. — Відколи це студентки мене вдома провідують?
— О, власне! — форкнула служниця. — Та ще й коли пані професорової вдома нема.
— Ну-ну, не плети мені андрони[12], — сказав суворо Курилас. — Вона назвалася?
— Ні, прошу пана, — відповіла знічено служниця.
— А Віруня де?
— Прибігала сусідка й повідомила, що дають господарське мило, і вона зайняла чергу, — проторохтіла служниця. — Я сама хотіла бігти, але пані наказали варити вам кулешу.
— Гаразд, клич.
— Зі шкварками чи з бринзою? — запитала служниця в дверях.
— Що? — не второпав Курилас. — З якими шкварками?
— Я про кулешу... — вибачливим тоном промовила служниця.
— А-а... — відмахнувся Курилас. — З бринзою...
Служниця зникла, а за мить до кабінету зайшла висока худа дівчина з досконалими рисами обличчя, здавалося, вона зійшла з портрету Габрієля Росетті. Та й убрана була в довгу картату сукню, яка тісно облягала її стан. Її довге кучеряве волосся темно-каштанової барви опадало на плечі. Вона обдарувала господаря чарівною усмішкою так, мовби зналися вони невідь-скільки літ, чемно привіталася і промовила мелодійним оксамитовим голосом:
— Відразу скажу, що я не ваша студентка. Але маю до вас справу, яка вам видасться дивною.
— Так-так, — нетерпляче перебив її Курилас, якому дуже не подобалося, коли перебивали його наукові дослідження. — Прошу сідати. Але — ближче до справи.
Однак дівчина продовжувала стояти.
— Та, властиво, жодної справи нема, — промовила вона. — Є лише скромне прохання: не квапитися з виконанням завдання, яке ви отримали від НКВС.
При цьому дівчина мило всміхнулася. Курилас скинув окуляри, протер, знову одягнув і запитав: