— Пане професор! Кого я виджу! І ти Ольцю? Ану-ну, не патичкуйтеся, заходьте, сідайте. Ривцю, — скомандував дружині, — сфатиґуй[16] нам щось їстівне, бо пани професори канапок з тюлькою не вживають. Але сідайте! Сідайте!
— Не перешкоджаємо? — запитав Курилас.
— Нє, я вже все порахував. Лишу вас тут самих, а як буду потрібен, то дайте знати.
Він зник, а Ривка поклала на столі тарілки з нарізаною ковбасою, сиром, хлібом, огірками і маслом.
— Може, вам ще доброї горілки? — запитала. — Є в мене «Бачевський».
Олесь з батьком перезирнулися й погодилися. Коли випили по чарці й закусили, Богдан Курилас промовив:
— Хочу вибачитися перед Аретою, але я все тоді зробив правильно. Моя хата на підслуху і під спостереженням. Тепер я знаю дещо більше, аніж тоді. Як я зрозумів, їм потрібна саме Арета.
— Але навіщо? — запитав Олесь.
— Зараз поясню. На тобі є знак: родимка. На грудях під лівим пиптиком у вигляді серпа вигином донизу. Покажи Ареті.
Арета все це слухала здивовано й видно було, що слова Куриласа її стурбували. Олесь розстібнув сорочку. Арета приглушено скрикнула.
— Чи не тому ви скрикнули, — запитав Курилас, — що маєте таку саму родимку? — Вона кивнула. — І народилися ви обоє в один день і в один рік. Ви повинні були зустрітися, і ви зустрілися.
Далі він розповів усе, що почув від полковника Ваврика і до чого дійшов сам.
— То вони думають, що я і є та Богородиця? — запитала тихо Арета.
— Саме так. Вибачте за нескромне питання, у вас перса... як би то сказати... сльозяться?
Дівчина подивилася на Куриласа нажаханими очима й кивнула.
Розділ 63
Київ, листопад 2019. Ай да Бісмарк, ай да сучий син!
Адікова мобілка була «поза зоною». Так що повідомити йому з гордістю, що тепер Бісмарк вирушить до Греції і без його допомоги, не вийшло. Зате «брат» Коля був на зв’язку і до того ж у дивно гарному настрої. На пропозицію терміново зустрітися для розмови погодився відразу і навіть не здивувався, що біля пам’ятника Сковороді на Подолі.
Поговорити вони сіли в затишному маленькому барі на Хоревій. Олег, що несподівано розбагатів, хотів пригостити «брата» Колю коньячком, але той попросив чаю. Так вони і сіли за кутовий столик: Бісмарк з келихом коньяку, Коля з чайником «пуеру».
Перш ніж вивести з ним розмову на головну тему, Бісмарк дуже хотів підтвердити або відкинути сумніви, які вже кілька разів з’являлися в думках.
— Хтось підпалив підвал тут неподалік, на Межигірській, — розповідав він. — Підвал, у якому ховався Клейнод. Старий згорів... Я думав, ми його спочатку згадаємо, — він опустив погляд на келих, а потім перевів його на чайник і вже після цього глянув запитально в обличчя співрозмовника.
— А хто це? — Запитав Коля.
— Ви не були знайомі? — Здивувався Бісмарк.
Співрозмовник похитав головою.
Пригубивши коньяк, Олег скривив губи. Збоку можна було подумати, що коньяк йому не сподобався. Але насправді, не сподобалося інше.
— Старий мені, начебто, саме тебе описував. Як ти приходив, просив його стати засновником ГО «Інститут-архів». А нещодавно знову заходив, щоб узяти підпис на заяві про ліквідацію ГО...
— А що це за ГО? — Запитав Коля. — Я взагалі тут не при ділах. Ти ж знаєш. Я — айтішник...
— Айтішники різні бувають. Та й у кожному ГО є свій айтішник.
— Ні, у мене інша спеціалізація. Я сайти не роблю. Моя справа — спецефекти для мультиків і комп’ютерних програм. Зазвичай чотирнадцять годин на добу за монітором. У мене заліза на сто тисяч баксів. Можу показати.
— Ну, покажи, — недовірливо попросив Олег.
Коля відкрив на смартфоні фотографію, на якій він сидів за столом перед двома великими, складеними ребро до ребра «епплівськими» моніторами. На лівому моніторі дійсно застиг анімаційний кадр, на правому — «робочий стіл» якогось софту.
— І багато заробляєш? — Поцікавився Бісмарк.
— Не скаржуся.
— А якби я у тебе в борг тисячу євро попросив, ти б дав?
Коля на мить задумався, потім кивнув.
— А чого це ти так легко грошима розкидаєшся? — здивувався Бісмарк.
— Ну, ти маєш квартиру... Вона ж на тобі?
— А-а! — кивнув Олег. — Тобто дав би під заставу квартири? Хочеш за тисячу євро квартиру у мене відібрати! Ясно. Ти ж з мамою живеш. Тобі затісно.
— Тобі справді потрібна тисяча? — по-діловому поцікавився Коля.
— Вже ні! — Бісмарк махнув рукою. — У мене інша проблема...
— Яка?
— Мені треба поїхати. На тиждень. Ріна ж зараз у мене...
— Ну так.
— Я трохи за неї переживаю. Думав, може, ти переїдеш на тиждень до мене?
— До Ріни?
— Ага! До Ріни! До мене в квартиру. Ріна вже переїхала. Тепер тільки тебе не вистачає! — Олег хитро посміхнувся.
— А ти що, боїшся її одну залишити? — на губах «брата» Колі заграла посмішка. — Думаєш, що нап’ється і пожежу влаштує?
— Ну, якось так, — трохи помовчавши, Олег кивнув. — Тобі, як пацану, я якось більше довіряю... До того ж вона себе погано почуває. Її в цій клініці, як лимон вичавили. І я, чесно кажучи, не хочу, щоб вона знову туди пішла. А її тягне. Ти розумієш про що я?
— Ні. — «Брат» Коля розвів руками.
— Ні? Ну її там використовують. Її провокують на материнське молоко. Ти ж у курсі, що у неї синдром «хибного материнства»?
— Перший раз чую, — видихнув айтішник.
Бісмарк витріщився на «брата» Колю, як на ідіота.
— Ти хоч щось про неї знаєш? — запитав.
— Тільки те, що зобов’язаний її захищати.
— Звідки ти це знаєш? — запитав Олег.
— Відчув тоді, на вулиці, коли її намагалися викрасти.
— Тобто, ти її захищаєш, нічого про неї не знаючи?
— А ти про неї багато знаєш? — питанням на питання відповів Коля.
— Достатньо, щоб боятися залишити її одну в квартирі.
— А ти впевнений, що вона ще в твоїй квартирі?
— Так, — Бісмарк дістав з кишені і показав співрозмовнику ключ від нещодавно поставленого нового замка.
— Ти її закрив?
— Ага, заради її ж блага. І вона, здається, не проти.
Ця розмова тривала ще два чайники «пуеру» і три келихи коньяку. Під кінець «брат» Коля погодився пожити тиждень у Олега разом з Ріною, доглядаючи за нею і одночасно займаючись своїми справами. Для цього йому треба було перевезти на Франка все своє «залізо», що коштувало, за його словами, сто тисяч баксів. Але в реальності, як Бісмарк швидко зрозумів, ці комп’ютери легко поміщалися в один нормальний багажник седана. Тому з перевезенням техніки проблем виникнути не могло. Переїзд Колі вони призначили на п’ятницю. За три дні, що залишилися до п’ятниці, Бісмарк напевно встигне організувати свій «грецький тур» або хоча б купити авіаквитки. Щоб у п’ятницю ввечері або в суботу вранці вже вирушити на далекий, теплий острів, де на нього чекає, ще не підозрюючи про цю незаплановану зустріч, сивочолий і сивобородий Георгій Польський, який огорнув своєю таємничістю не тільки думки Бісмарка, а й все його нинішнє життя.
Вже вдома на кухні збудження від майбутньої поїздки до Греції змінило хвилювання. І не з приводу Ріни, що спала на канапі. А раптом старий справді не захоче з ним розмовляти? Раптом він узагалі пошле його подалі? Що тоді? Та й справді. Що б робив сам Олег, якби до нього на вулиці неочікувано підійшов незнайомий і почав розпитувати про Олегове приватне минуле? Надто про питання, що стосуються чогось потаємного? Так, Бісмарк просто послав би його на хер. З якого дива він повинен спілкуватися з незнайомцями про себе і про своє життя?