Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», — подумав він про замовлений коньяк.
Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.
— Дякую! — кивнула Бісмарку.
— За що?
— За емпатію. Як тебе звати?
— Олег.
— Олежик, — протягнула вона і знову пригубила. — У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.
Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».
— А чого убили? — все ж поцікавився.
— Там, можливо, і я винна, — почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.
— А тебе як звуть? — запитав Бісмарк.
— Ріна.
— Це як Катерина?
— Ні. Батьки мене чомусь назвали — Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.
— Рія? — в подиві повторив Бісмарк. — Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?
— Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і — на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. Що удочерили. Документів про удочеріння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рідні, і що він їздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фігня якась!
— Нічого собі! — здивувався цій драмі Бісмарк. — У тебе в житті, як у кіно!
— Гірше! — твердо заявила Ріна. — В кіно я б зараз була багатою і щасливою, і чоловік у мене був би супермен з «Теслою».
— Ну та ж у тебе гроші є, отже, ти вже багата!
— Гроші і щастя, це як чай з кавою — чомусь не змішуються. А якщо змішати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.
Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дідька та й піти? — подумав. — Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловік або приятель вигнав з дому. Тому і стояла біля кіоску».
— А ти загалом чим займаєшся? Чимось для душі? — запитала вона раптом.
— Чому для душі?
— Бо грошей у тебе немає!
— Ну так, можна сказати для душі, — зітхнув Олег. — Археологією займаюсь.
— Археолог? — пожвавилася вона.
— Не зовсім. Це на зразок хобі. Я — чорний археолог, — признався він раптом і одразу пошкодував про сказане.
Ріна не здивувалася. Усмішка зробила її обличчя добрішим.
— Знаєш, ми з тобою одне одному підходимо, — насмішкувато прошепотіла вона.
— Чому?
— Обоє чорні.
— У якому сенсі?
— Ну ти — чорний археолог, я — чорний бухгалтер...
— А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночі працюєш?
Такого дзвінкого сміху Бісмарк не чув давно. Навіть незручно стало, здалося, що усі навкруги обернулися в їхній бік, хоча насправді нікого поруч не було, і тільки бармен протирав келихи, але й він на них не дивився і перебував досить далеко, тож слова, які викликали у Ріни напад сміху, він ледве чи почув.
Мобілка Бісмарка задеренчала.
— Чорт! — вирвалося в Олега.
Він зіскочив з ослінчика.
— Ти куди? — захвилювалася Ріна.
— Спізнююся, товариш чекає. Тут, поруч.
Ріна несподівано схопила Олега за зап’ясток і сильно стиснула, мовби не хотіла його відпускати. Від несподіваного болю він висмикнув руку і здивовано подивився на дівчину.
— Вибач! — промовила вона. — Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.
— Постараюся! — з підозрою в погляді, кинув на ходу Олег.
Адік, почувши, що причиною запізнення Бісмарка стало несподіване знайомство з дівчиною, гніватися не став. Грудку скам’янілої глини і довгастий предмет він акуратно переклав з Олегової торби до свого наплічника. Потім підняв на молодшого товариша зосереджений погляд і запитав:
— Це усе, що ти там знайшов?
— Там уже багато разів порпалися, — відповів Бісмарк. — Може, і це — фігня якась, а не те, що ти хотів. Я спробував почистити, не вийшло. Як камінь.
— Нічого, може, у мене вийде, — самовпевнено промовив Адік. — У будь-якому разі повідомлю.
— А що мені робити далі? — несподівано запитав Олег.
— У якому сенсі?
— У сенсі роботи? Можна звільнятися звідти? Я ж там нічого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дівчата геть із жалю коньяком пригощають.
— Ні, — Адік перейшов на серйозний тон. — Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобі премія, — він витягнув з кишені три сотки в євро. — Тримай і ні в чому собі не відмовляй. О! А що це в тебе? — він видивився на Олегів посинілий зап’ясток.
Рукав куртки знову прикрив зап’ястя.
— Чорт його зна, — стиснув Олег плечима. — Можливо, уві сні забився?
Розділ 6
Львів, травень 1941. Богданові Куриласу телефонують з НКВС
Професор Богдан Курилас відчув за спиною скрадливі кроки.
— Тобі ще довго, Даню? — запитала дружина майже пошепки.
— Ні, вже закінчив.
— Телефонували від Марковичів... Тобі ще поголитися треба!
Професор озирнувся: дружина вже була в сукні, купленій ще до війни, але жодного разу не вбираній, волосся мала накручене, сама намальована. На свої понад сорок виглядала значно молодшою. Професор був старший від неї на десять років, але чувся геть не старим, а скоріше втомленим. Те, що пережили вони від початку російської окупації, скидалося на справжнє пекло, коли маси людей заметушилися, наче мурашки.
Що й казати!.. Люди поділилися на тих, що зі своєї землі не рушаться нізащо, бо залишитися з народом — це національний обов’язок, та й росіяни, мовляв, уже не ті, що були колись, вони ж бо йдуть у Європу, отже, мусять достосуватися до нових вимог. І головне — це ж Україна, хоч і червона, тому треба зоставатись на місці, займати посади і впливати на події. Але другі, ті, що зустрічалися з большевиками раніше, були переконані, що вони аніскілечки не змінилися і ніколи не зміняться, тому вирішили тікати. Треті вважали, що нема чого панікувати і приспішувати події, а варто приглянутися до нових порядків і тільки тоді щось вирішити.
Незважаючи на всі перетікання люду в різні напрямки, Львів не вилюднів, а навпаки став раптом мільйоновим містом, усі вулиці були забиті автами, возами, бричками, тлумами людей. Утікачі з усієї Польщі згромадилися тут, шукаючи порятунку від німців, але дуже скоро багато хто переконався, що потрапили вони в ще більшу халепу. Як з’ясувалося, мали рацію ті, що втекли, майже всі вони вижили, особливо це стосувалося інтелігенції, бо та, що залишилась, зазнала депортації на Сибір, до Середньої Азії та Казахстану.
Усіх вразив пролетарський і страшенно занедбаний вигляд російського війська — грубі, наче сокирою витесані обличчя, стривожені очі і втомлені рухи. Здавалося, вони ледве ноги волочили. А проте зі зброєю не розлучалися, з кожного військового авта виднілися наїжені багнети. Їхні комісари боялися, що контакти з місцевими розкладуть армію, тому червоноармійцям було заборонено розмовляти і зближатися з будь-ким. З населенням частіше намагалися контактувати агітатори й комісари, але й вони, хоч і напхані гаслами, не могли відповісти на дуже прості питання. Наприклад, чому у вас усі так бідно одягнені? Адже вигляд цивільних визволителів мало чим відрізнявся від військових, вони мали на собі жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали білизни, гарно вбраний місцевий робітник скидався їм на буржуя, відтак львів’яни стали вдягати щось найгірше, що в них було, аби не вирізнятися і не потрапити в халепу, бо вже не одного простого робітника було затримано за його буржуйський вигляд.
Визволителів на Західній Україні називали совєтами або рускими, бо всі вони розмовляли російською, співали тільки казьонні російські пісні, та й домінували там росіяни. Місто вкрили плакати з зображенням Маркса, Лєніна і Сталіна, на будинках замайоріли червоні прапори, які дуже швидко вицвітали, але їх ночами міняли на нові. Нашвидкуруч склепані картонні пам’ятники, помальовані під бетонні постаменти, за першого ж дощу розлізлися й опали. На людних вулицях цілими днями ревіли динаміки з червоноармійськими піснями, в яких лунали фантазійні плани завершити переможний похід на берегах обох океанів, бадьорі новини звучали на одну й ту ж тему: яке чудове життя настало на звільненій землі і в яких злиднях загниває буржуазний світ, але ми його визволимо.