Ці сумніви відволікли Олега від пошуку в інтернеті дешевих авіаквитків. Змусили задуматися.
Якби Клейнод не згорів у підвалі, можна було б його попросити написати Польському записку або листа-рекомендацію. Мовляв, «так і так, Георгію Георгійовичу, я Олежика Бісмарка знаю добре, він мені не раз допомагав, годував мене, жеброту, пельменями, поїв кавою і чаєм. Тому прошу поставитися до нього і до його запитань прихильно і терпляче і за змогою задовольнити його цікавість. Надто, що посилку, яку ви колись переслали моєму батькові, я передав на зберігання Олегові. Оскільки я вже старий і дні мого життя добігають до кінця...»
Бог його знає, чи написав би старий такого листа, але тепер уже, вочевидь, не напише.
Бісмарк пожував губи, замислившись.
«А може, підробити листа? — подумав. — Мовби від імені Клейнода... — І сам, не погоджуючись, похитав головою. — Ні, це нерозумно. Треба бути чесним, тільки тоді можна про все дізнатися, на всі запитання отримати відповіді... — Замість сайту “Expedia” Олег вивів на екран фотографію археологів. — А може, все ж і Польському заліпити, що він пише книгу про київських археологів? Адже всі, кому він це казав, повірили».
Олег збільшив обличчя археологів і їхнього куратора з КГБ. Погляд сам зупинився на Ваврікові. Він ще не показав цю фотографію Ріні. Коли повернувся додому, вона вже засинала. Не захотілось її турбувати. Але сумніву не було: її «дядько Ігор» і є цей «ІОВ», про якого Польський писав Клейноду-старшому, — Ігор Олегович Вавріков. Тож їх, з цієї фотографії, залишилося тепер живими тільки двоє. Польський і Вавріков. І Вавріков, вочевидь, хотів отримати від Клейнода ту саму посилку, яка тепер лежить тут на кухні. Посилку, в якій захований ключ від замка, на який закрита таємниця. Таємниця, яка стала сенсом життя Адіка, котрий уже кілька днів не відповідає на дзвінки. Таємниця, котра поступово заповнила Бісмаркове життя і не дозволяє надовго від неї відвернутися. Так, для Бісмарка ця таємниця була подразником, приводом для занепокоєння, причиною неможливості вести нормальний і звичний спосіб життя. Але якщо за замком, який може відімкнути захований у посилці ключ, лежить реальне багатство, здатне зробити подальше життя Бісмарка безпроблемним і при цьому абсолютно безпечним, то все це недарма. Все це йому цікаво. Який же дурень відмовиться спробувати розкрити таку таємницю? А якщо мова про щось інше? Про щось небезпечне і не передбачуване? Якщо таємниця не про золото тамплієрів, а про наркотики? Це Олегові ні до чого. Він хоч і азартний, але обережний. Він вважає, що безпечні дрібні радощі кращі за великі, але небезпечні. Він знайде, чим зайняти себе в цьому житті і без гри ва-банк!
Погляд його знову зупинився на Польському.
— Як же мені з вами розмовляти? — прошепотів трохи розгублено.
І несподівано з закутків пам’яті долинув дзвінкий дівчачий голос: «Ключ у бабусі! Вона туди нікого не пускає!»
«Ключ? — повторив подумки Олег, намагаючись зрозуміти: чому пам’ять саме зараз йому підкинула цей звуковий уривок з минулого. — Ключ?.. Ні! Це не про ключ! — Він посміхнувся, розуміючи, де і від кого почув цю фразу. — Це ж правнучка Польського, Катя, з якою я розмовляв у них вдома на Печерську. На ній ще був новорічний светрик, на якому трахалися олені. Я ж бо й Адікові вже доводив, що саме завдяки їй Польський піде зі мною на контакт!»
Хвилювання вляглося. Навпаки, все стало Бісмаркові зрозуміло. Треба тільки почекати під будинком Катю, покликати її на каву або вино і сказати, що він їде до прадідуся і може привезти йому листа і якийсь подарунок або сувенір. Звичайно, якщо вона захоче щось передати. Вона ж нормальна правнучка. Обов’язково захоче. І тоді Бісмарк прийде до Польського не з порожніми руками і з питаннями, а зі звісткою з дому. Кращого варіанту і бути не може.
Усе ще перебуваючи в стані захоплення від себе кмітливого і розумного, Олег поліз в інтернет і розкрив сайт «Expedia». У пункт відправлення «вбив» Київ, у пункт призначення — Міконос, найближчий до Андроса аеропорт на одному з сусідніх островів.
Розділ 64
Львів–Краків, червень 1941. Професор погоджується на втечу
— Родимка... — промовив Олесь. — Я хочу її бачити.
Арета потім підняла блюзку й показала серпик вигином донизу.
— Як часто виділяється молоко? — запитав Курилас.
— Раз на місяць.
— Вас це не турбувало?
— Ні... це лише одна-дві краплі.
— Що ще незвичного ви за собою помічали?
— Що можу інколи... це буває доволі рідко... передбачити щось або побачити невидиме... Ще можу відчути великий приплив сил і дати раду навіть кільком чоловікам.
— Так, — втрутився Олесь, — я сам бачив, як вона грабіжникам руки зламала. Як галузки.
— Це все? — запитав Курилас.
— Ще... мені увижаються кадри з не мого життя... Так ніби це прожила я сама, хоча я знаю, що то була не я. Я ніколи не їздила на коні, а бачу себе, як мчу кудись... Це лише секунда. Короткий зблиск. Або як пливу на кораблі... Хоча й не була на морі. І я боюся вогню. Він мене жахає.
Олесь пригадав собі, як дівчина скрикнула, коли він запалив свічку і змусила його відсунути її на край столу.
— Тату, — сказав він, — у мене теж таке буває. Мені теж миготять в уяві речі, які зі мною не відбувалися, але я знаю, що вони стосуються мене. Це як сон у сні сну.
— Того всього, що розповів вам, я не розповідав чекістам, — сказав Курилас. — Хоча вони й так багато знають. Тепер ми всі в небезпеці. Здогадуюся, що ви прийшли за мною.
— Так, щоб перепровадити тебе й маму через гори на німецький бік.
Не можна сказати, що Курилас був дуже здивований, він уже й сам почав роздумувати над тим, щоб спробувати тікати, з жалем розуміючи, що без провідника цього ніколи не зможе зробити. Та й забрати з собою не зможе нічого. Книги, рукописи — все це потрапить у чужі руки, бо помешкання після їхньої втечі росіяни конфіскують і заселять знову визволителями.
— Хіба це ще можливо? — запитав. — Я чув, у горах розставлені їхні стежі.
— Арета знає місця, кудою можна перейти, — відповів Олесь. — Якщо ти вже наблизився до розгадки, за якими ознаками можна нас упізнати, це вже крайній час.
— Гаразд, — погодився Курилас. — Більше я не вагаюся.
— Але зробимо так, — сказав Олесь. — Маму залишимо в Устриках Долішніх у наших друзів. Німці ось-ось почнуть офензиву. Їй краще пересидіти там з її болячками.
— Зараз я напишу їй записку. А ти поклич Сальомона.
Він вирвав з блокнота картку і написав латинкою та ще й муравлиним почерком, які папки і книжки спакувати до наплічника.
Сальомон увійшов, оглянув бистрим оком стіл і похитав головою:
— Але з вас їдці! Такі самі, як і питці.
— Сідай, Сальомоне, коло нас, — сказав Курилас. — Потребуємо твоєї допомоги. Мусимо тікати на тамтой бік. Моя хата на підслуху й за нею стежать. Просив би тебе піти до моєї Віруні і передати їй цю записку. На словах скажи їй, що тут є Олесь, ми з ним будемо тікати. А моя дружина мусить перечекати на селі в Карпатах, бо тут її обов’язково арештують. То хай збере все необхідне у два наплічники. Але пильнуйся, аби служниця нічого не почула. Нехай відішле її за чимось на базар. Відтак прихопиш обидва наплічники й підеш сюди. А вона нехай за кілька хвилин вийде без речей, тільки з парасолькою. Але не йде сюди, а відразу на двірець і купить чотири квитки до Старого Самбора.
— Ха! Два наплічники! Чи ви гадаєте, жи Сальомон такий мішіґін копф[17]? Нє, так не можна. Я переберуся в старе дрантя, візьму лантух, покладу наплічники до лантуха і буду скидатися на шматяра, який ходить по хатах і випрохує лахміття.
Через дві години вони вже їхали в потязі. Сальомон напхав їм у торбу закуску й горілку. Професор, на диво, видавався дуже спокійним, його дружина увесь час роззиралася, їй здавалося, що на них усі звертають увагу. Арета читала, Олесь дивився у вікно і роздумував над тим, що буде, коли почнеться війна.