— Де ж він тут може жити? — Напружив погляд Бісмарк, вдивляючись у дахи і вікна Ормоса. — Як дізнатися? Іти і стукати в усі двері? Бути сміливішим?
Але як бути сміливішим, Бісмарк поки не розумів. У нього на руках тільки фото на рибальському човні. Ледве чи на своєму. Хоча... Адже рибалки один одного знають, ну хоча б в обличчя. Вони не можуть не вітатися один з одним, коли приблизно в один і той самий вранішній час вирушають на риболовлю і приблизно в один і той самий час повертаються назад у бухту. Треба просто рано прокинутись. Треба тільки дізнатися: о котрій годині вони відпливають. І бути в цей час біля бухти. І вдивлятися в їхні обличчя. І якщо його серед них не буде, то дочекатися їхнього повернення і показати їм фото. Та на фото ж є і човен, і його номер або назва.
Бісмарк нервово розсміявся, зробивши несподіване відкриття, над ним зазойкали чайки, і їх зойкання теж було схожим на сміх. Олег сміявся голосно і завзято, і не звертав уваги, що на нього здивовано і з побоюванням дивиться, піднімаючись до церкви, молода дівчина-туристка з легким наплічником за плечима.
Коли вона вийшла на майданчик перед церквою, він замовк, але обличчя його ще сміялося беззвучно, і очі сміялися. А рука вже витягла мобілку і викликала на екран фото Польського. Пальцями він його «розсунув», збільшив, і змістив ніс човна в центр. Спочатку йому не вдавалося розібрати чорні букви на човні, але цифри він побачив чітко — сімдесят чотири тридцять п’ять. Знову зменшивши і знову збільшивши цей фрагмент фотографії, він розібрав і букви перед цифрами — «ptisi» (грець: «летить»).
— Птиця. — Посміхнувся він, хитнувши головою. — Ні, по-грецьки це, напевно, щось інше.
Від збудження йому забило подих, і він, набравши повні легені свіжого морського повітря, рушив стежкою вниз, до моря, уздовж кам’яної огорожі, яка визначала, мабуть, кордон між двома приватними ділянками. Навіщо комусь приватна власність на гірську і горбисту кам’яну породу, Олег не розумів. Спускаючись, він побачив бухту, човники і малі яхти на причепах та залізних підставкахі прискорив крок.
Розділ 68
Краків, липень 1941. Пропозиція, від якої неможливо відмовитися
Олеся бавила розмова з Косачем.
— Тобто ти не можеш сказати, що чиїсь вірші нічого не варті? — запитав він.
— Ні. Ти сам уяви собі. Перед тобою сидить ніжне сотворіння з ямочками на щічках, делікатно двома пальчиками тримає філіжаночку з кавою, обережно цмулить її, а при тім її перса нависають над столом, як дві шхуни з напнутими вітрилами. І ти бачиш, як вони пливуть і пливуть до тебе, в очах двоїться, мерехтить, руки несамохіть простягаються їм назустріч, щоб прийняти й приголубити. Чи можу я, дивлячись на ці перса, висловити чесний вердикт? Звісно, що ні. Бо я хочу ці вітрила вивільнити, я хочу стати тим вітром, який їх напинає.
— Ти й Арету хвалив?
Косач закотив очі.
— О, Арета! Я ж казав — виняток. Ні, я не хвалив її. І знаєш чому? Бо вона самодостатня. Вона знає, чого варта. Правда, це не сьогосвітня жінка, — похитав він головою.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, якщо ти провів з нею три дні, то, мабуть, це й сам зрозумів. Вона має надприродний дар, який старанно приховує. Але інколи це проривається. Торік у Празі ми з нею гуляли над Влтавою й милувалися срібними блискітками на воді, коли почалася хатранка[18].
— Стривай, — перебив його Олесь. — Отже, ви були знайомі раніше? Бо коли я вперше побачив її, мені здалося, що ви щойно познайомилися...
— О, Арета — дівчина, яку відриваєш для себе щоразу вперше. Так от, німці перетнули вулицю з обох боків та з провулків і стали хапати всіх підряд. Черга до нас невмолимо наближалася. Ми розуміли, що йдеться про заручників, яких рано чи пізно розстріляють. Ми могли хіба стрибати в річку. І дехто так і робив, але кулі доганяли його, бо неможливо проплисти під водою настільки довго, щоб все ж не випірнути. Я занервував, не знав, що робити. Я роззирнувся по кам’яницях, думаючи, чи не варто чкурнути в першу-ліпшу браму, але Арета мене стримала. Взяла за руку і сказала: «Іди за мною». В її голосі була така сила переконання, що я не сперечався, мені навіть здалося, що я був на хвилю загіпнотизований, і слухняно, тримаючись із нею за руку, пішов. Ми йшли просто на автоматників, що загородили один із провулків. Вони дивилися на нас зовсім байдуже. Але це не применшило моєї тривоги, я став промовляти молитву, намагаючись на них не дивитися. То знаєш так, як було у школі, коли вчитель дивиться у списки учнів і промовляє: «Та-ак... хто тут у нас давненько не йшов до дошки...», а ти опускаєш голову, дивишся в одну цятку і намагаєшся силою своєї думки змусити його пропустити твоє прізвище в списку... — Він закурив, тримаючи елегантно цигарку пальцями з доглянутими нігтями, і зробив павзу. Видно було, що й справді тоді пережив щось особливе. — Але це дивно... Ніхто не крикнув «гальт» чи щось інше, не наставив на нас цівки автоматів, ми наблизилися до вояків, а вони покірно розступилися. Краєм ока я бачив, як Арета сміливо дивилася на них і всміхалася. Ми пройшли крізь них і пішли далі. А за нашими спинами лунали розпачливі зойки, верески, плачі, і постріли. — Він знову замовк, цигарка спалахнула, дим піднявся над його головою. Він дивився у вікно, в якому виднілися лише ноги людей, що снували в різні боки, і колеса роверів. — Цього я не можу забути, — промовив спроквола. — Я тоді пережив жахливий шок. Мене всього трусило. А вона була спокійна. Геть спокійна. Правда, недовго. Бо щойно ми відійшли на відстань, коли вже не долинали до нас крики, лише іноді окремі постріли, вона раптом почала хилитися набік. Я підхопив її на руки й посадив на лаву. Кілька хвилин вона перебувала в напівпритомному стані. На мої звертання лише угукала. Була бліда й знесилена. Але небавом отямилася, роззирнулася з подивом і промовила: «Я боялася... насправді я теж боялася...» Так мовби хотіла заспокоїти мене і виправдати мій страх, щоб я не соромився його на тлі її хоробрості. Розумієш? Щоб я скис, коли й з тобою не трапилося чогось такого.
— Так, — погодився Олесь. — Було таке й зі мною, коли вона сама дала раду двом грабіжникам, переламавши їм руки. А потім, зійшовши з потяга у Сяноку, ми так само, як ти оповів, проминули есесівців, які перевіряли всіх пасажирів.
— Отже, ви були в Сяноку, — пожвавився Косач, і Олесь піймав себе за язик, що так легко проговорився. — З якою метою?
— Колись розповім.
— Я можу й сам тобі розповісти. Ви переправляли твого батька сюди.
І тут Олесь нарешті зрозумів, навіщо Косач запросив його на пиво. Вочевидь, не для того, щоб поговорити про жінок-літераторок, ні, він знав про батька, і саме це його найбільше цікавило. Чи справді лише його? Може, ще когось?
— Звідки тобі відомо про мого батька? — здивувався Олесь, зраджуючи хвилювання.
— Не переживай. Ми тут усі свої. Агентура працює по цей і по той бік. Німцям уже відомо, що твій батько зник зі Львова. Не знають лише — куди. Вони вже побували у Львові у вас вдома.
— Хто саме цікавиться моїм батьком?
— У мене є знайомий німець з Волині. З дитинства ще. Він нічого суттєвого не міг пояснити. Бо не належить до утаємничених. Каже, що був конкретний план викрадення професора зі Львова і переправлення його сюди. Це велика таємниця. Не всі про це мусять знати. Кажуть, що сам Гітлер дуже зацікавлений у дослідженнях того професора. Але що я тобі буду щось тлумачити, коли є той, хто в цій справі має більше інформації. І він зараз прийде, — при цьому він зиркнув на годинник.
Отже, Косач ще когось запросив на їхню здибанку. Все було сплановане заздалегідь. Але Олесь змовчав, не орієнтуючись, наскільки все це може бути небезпечним для Арети і його батька, лише запитав: