Як усе це можна розділити, розмежувати?! От як?
Тим паче, що доки існував СРСР, то найкращі з кращих спортсменів з року в рік запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики і все таке інше – а тепер що ж?! Це Київ, приміром, тепер у якості Москви буде?! Ох, та це навіть не смішно…
Взяти, наприклад, їхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгіна в забігу на 400 метрів та Інеса Кравець в стрибках у довжину, які цьогоріч виступали у складі Об’єднаної команди від України, вибороли срібні медалі… Але ж одна справа – це сяючі сріблом нагороди на тлі медального «букету» від дюжини дружніх радянських республік. І зовсім інша – якщо результат України розглядати виокремлено. Якась жалюгідна парочка всього лише срібних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годі. А далі що ж буде?!
Звісно, всі ще дуже добре пам’ятали, як на межі 1980-х і 1990-х років той-таки Київ буквально атакували голодні натовпи з Воронезької та Курської областей, вимітаючи полиці продмагів буквально «під нуль». Тому-то й почали запроваджуватися різноманітні талони на всі види товарів, які тільки можна було уявити… З цієї точки зору, розмежування колишніх радянських республік виглядало благом.
Але ж не з інших позицій!.. Бо життя не обмежується лише «хавчиком», одягом і взуттям, квартирами й іншими матеріальними благами. Є ще й такі поняття, як честь і достоїнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?
Ні у Касима, ані у Лідії готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.
Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.
Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року
– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.
– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:
– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…
– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:
– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.
Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…
І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.
– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.
– А що я мушу говорити, мамо?..
– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…
– Чому це раптом?
– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.
– А-а-а, он ти про що!..
Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:
– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.
– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..
– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…