– О-о-о, це і справді щось неймовірне. Все сталося буквально у мене на очах. Я тоді працював сторожем при школі, нам із сестрою саме почали будувати хатинку, якої ми так і не дочекалися. Єрохін же з’явився у нас перед самим початком нового – дев’яностого року. Переговорив з нашим місцевим начальством – але, здається, якось не дуже вдало для себе… Щоправда, потому довгенько тинявся селом чи то в пошуках роботи, чи то житла. Про щось розмовляв з людьми, щось занотовував, конспектував. Потім зник, немовби й не бував тут ніколи. Не чути і не видно його було.
Як раптом знов вигулькнув у березні дев’яностого року! Привіз із собою цілий талмуд рекомендаційних листів, характеристик та інших важливих паперів з підписами керівників різного рівня, завіреними мокрими печатками. Але і це належного ефекту не дало: наше начальство пообіцяло вирішити питання з житлом для Єрохіна років за п’ять – бо і без нього справ вистачало з надлишком…
Але він і тут не здавався, а тому все продовжував писати заяви, де наполягав на виділенні йому житла саме в Мотовилівці. Коштом громади, ясна річ. Двадцять третього серпня дев’яностого року в колишньому приміщенні школи, в актовому залі зібралися місцеві жителі, тоді ж з Києва приїхали представники телебачення, радіо і всякої преси… Як ювілей, справляли сорокаріччя переведення Семена Опанасовича Калабаліна на роботу в наш будинок-інтернат, який відтоді почав працювати за виховними методиками Макаренка.
– До того ж день народження батька – двадцять перше серпня, – додав Антон Семенович, – отож, мабуть, вирішили відсвяткувати усе разом…
– Мабуть, так. Під час проведення урочистої частини слово раптом попросив товариш Єрохін, про якого ніхто тоді навіть не думав серйозно. Він промовляв виразно, дохідливо, неголосно, наводив багато цікавих, веселих і повчальних прикладів з життя вихованців дитбудинків. Розповідав про те, до чого важко було піднімати у повоєнний час сиротинці й інші дитячі установи при тотальній розрусі й зубожінні, нерозумінні чиновництва. І як результат, колишньому вчителеві й соратникові товариша Калабаліна, відміннику народної освіти, продовжувачу справи великого педагога Макаренка постановили виділити нову хату коштом місцевої громади.
І тепер двічі на рік уся Борова Мотовилівка святкує в серпні день відкриття дитячого будинку-інтернату, а в квітні – день його закриття. При цьому на кожне святкування в обов’язковому порядку запрошують в якості почесного гостя товариша Єрохіна. І сьогодні зібрання теж відбудеться, і на ньому неодмінно преміюють та нагородять цінним подарунком шановного Федора Петровича…
– Ага, то он які справи! – сумно мовив Антон Семенович. – Ну що ж, подивимося, що станеться цього разу.
Народу в актовому залі колишнього шкільного приміщення Мотовилівського дитбудинку набилося багато. Спека стояла неймовірна. Малопотужний вентилятор ганяв повітря тільки на сцені, понад зсунутими разом і покритими червоною оксамитовою скатертиною столами президії, яка поки що не зібралася. Там поки що сидів у гордій самотності лише щасливо усміхнений Федір Петрович Єрохін власною персоною, який дбайливо поправляв і без того ідеально рівну скатертину. Водночас красуня-секретарка розставляла уздовж столу гранчаки, а поруч з Федором Петровичем урочисто встановила наповнену прозорою водичкою карафу. Тепер він оглядав залу через товщу води і ледь помітно всміхався через те, як звичайна рідина спотворює обличчя присутніх буквально до невпізнанності.
Про майбутні збори ніхто не говорив: усі знали, що це всього лише чергова профанація – але ніхто не намагався втекти з нудного збіговиська, не бажаючи сваритися з начальством. Все ж таки весна – треба городи копати, потім засівати чи саджати, добрива вносити. Комусь може знадобитися трактор, комусь автівка… Те чи інше. Отож терпляче чекали всі.
Втім у задушливій залі сиділи самі лише жінки, покірливо витираючи спітнілі обличчя кінчиками головних хустинок. Мужики диміли цигарками на ганку. У відносно прохолодному коридорі, спершись на широке підвіконня, біля розлогого зеленого фікуса мирно дрімав член правління радгоспу Олександр Миколайович Гаврилюк.
Проте за деякий час народ повалив до зали. Слідом за іншими у двері повільно увійшов член правління Гаврилюк, його обігнав голова сільради Назар Васильович Дорошкевич, який всівся за столом просто під вентилятором. Збори почалися з підбиття підсумків за минулий рік, лише потім Дорошкевич привітав усіх колишніх вихованців дитбудинку.