Одне слово, чорна галера була не марево й не почвара, а судно з дерева й заліза, і команда його складалася не з сонмища духів. Істоти з плоті й крові дерлися на щогли, напинали вітрила, заряджали фальконети, підпалювали ґноти й брали на обордаж ворожі судна, несамовито викрикуючи:
— Краще турок, аніж піп!
Про чорну галеру точилися розмови на майданах і в провулках великого торгового міста Антверпена, і кожному сусідові кортіло почути подробиці про те, як уночі голландці висадили в повітря таке прекрасне веслове судно «Непорочне зачаття».
І знов поволі настав вечір; із Шельди піднявся густий туман і повив усе місто. На антверпенській набережній крізь туман мерехтіли червонуваті вогні, із снастей на галіоні «Андреа Доріа», що стояв на якорі під самісінькими міськими мурами й будинками, скапували краплі води. На палубі ходив туди-сюди, загорнувшись у плащ, капітан Антоніо Валані, молодик років тридцяти. Річкові хвилі, тихо плюскочучи, омивали корпус його судна, а з боку набережної та міста ще долинав глухий гомін збудженої юрми.
Капітан саме став і задивився на міські вогні, що блимали над мурами, коли це до нього підійшов його лейтенант Леоне делла Рота, його товариш дитинства із strada Guilia[22], й поклав йому на плече руку.
— Про що думаєш, Антоніо?
Капітан трохи не злякано перевів на нього погляд.
— А, це ти, Леоне! Ну, ти приніс із міста якісь вісті?
— Приніс, але, на жаль, дуже погані. Вони надійшли до адмірала з форту Ліфкенгек. Те, що нібито сталося минулої ночі, — таки правда. «Непорочне зачаття» вхопили чорти, судно з командою й усіма манатками пішло на дно. Тільки один юнга й урятувався — доплив на порожній бочці до форту Бате. Єретики страшенно раділи, а голландські жінки — до речі, огидні, жахливі створіння, Антоніо! — висушили, обігріли хлопчину й прислали з диявольським привітом сюди, до його превосходительства губернатора. З ним балакали нагорі, у фортеці. А до нас, мабуть, скоро надійде звістка від адмірала.
— Дай Боже! — вигукнув капітан «Андреа Доріа» й розгнівано тупнув ногою по палубі. — Леоне, я цього довше не витерплю — стояти отут на якорі й бити байдики!
— Бити байдики?! — засміявся лейтенант. — Присягаюся прекрасним Венериним тілом, я б так не сказав. Я гадав, що ми, поки стояли тут, аж ніяк не гаяли марно часу. Прокляття, я ж дістав славну перемогу, завоювавши оту гладку сеньйору з таверни «Герб Алькантари»! Хіба ні, Антоніо?!
— Ти ще надто легко сприймаєш життя, Леоне! — зітхнув капітан.
— Отакої! — засміявся лейтенант. — Та кинь скиглити, друже, і не співай мені цих пісеньок! Ох, не зітхай так жалісно й не відводь убік очей. Поглянь краще, куди показує мій палець, — он туди, бачиш отой вогник за міським муром, отам, у наріжному вікні? Простеж за моїм пальцем — бачиш? Отож-бо, Антоніо, Антонелло! Ох, капітане, капітане, а хто там живе? Скажи, хто засвітив той вогник? Чи не найсолодше створіння, що його будь-коли народжувала ця гіперборейська земля — я б навіть сказав, це гіперборейське болото — відтоді, як тут ідуть дощі, а йдуть вони, здається мені, вже дуже давно? Ха, чи не ти, Антоніо Валані, капітан цього чудового галіона, душею й тілом попав у полон до двох блакитних оченят та білявих кіс bella fiamminga?..[23] Знову зітхаєш? Ох, Антоніо, Антоніо, присягаюся нашою любою Цітерою[24], ти все ж таки не чоловік, а ганчірка!
Капітан роздратовано відвернувся й кинув:
— Ет, дай мені спокій, Леоне! Йди до своєї гладкої сеньйори. Відпускаю тебе на цілу ніч, аж до перших півнів, аби лиш позбутися тебе й твого зухвалого язика. Йди собі, прошу тебе, йди і не муч мене своїм безтурботним настроєм. Повір, мене тішить твоя весела вдача, твоя життєрадісність, але дай же й мені побути на самоті, якщо ти мені товариш. У мене в голові така плутанина!
— Антоніо, — промовив лейтенант уже серйозніше, — Антоніо, слово честі, я не хотів тебе мучити. Нехай гладка хазяйка «Герба Алькантари» жде собі й виглядає за двері скільки завгодно, нікуди я не піду. Чорт забирай, скажи, carissimo[25], що з тобою? Признайся мені, що тебе так пригнічує? Це не лиха звістка з Західної Шельди, ні! Невже те, що я прийняв за жарт і з чого сміявся, — правда? Ти таки попався в тенета білявої чарівниці?
Капітан Антоніо, нічого не кажучи, тільки глибоко зітхнув, а Леоне повів далі:
— І вона повелася з тобою жорстоко? З тобою, улюбленцем усіх жінок на strada Balbi та інших вулицях, вуличках і в провулках нашого рідного міста, нашої Genova superba?[26] Присягаюся володаркою пристрастей, це заслуговує покари, якнайсуворішої! О, ця знадлива дикуночка!.. Антоніо Валані, начальнику мій і товаришу, я ладен служити тобі шпагою, серцем і головою! Що ж нам діяти, як здобути для тебе те чарівне дитя?