Я стримав посмішку, думаючи про це ложе умбрійського поета, на яке його за гріхи могли присудити хіба що три судді підземного царства[57], і, прибравши вельми поважного вигляду, що буває мені властивий за певних обставин, скорчив сувору, обурену міну.
— Абатисо, — сказав я урочисто, — ти мене не пізнаєш. Перед тобою стоїть посланець Собору, один з отців, що зібрались у Констанці і яким доручено реформу жіночих монастирів, — І я поважно розгорнув красиво написаний рахунок з готелю; мені, певно, давала натхнення близькість захованого комедійного поета. — «Іменем, — почав читати я, — і з доручення сімнадцятого і Вселенського собору! Хай не забрудняться руки жодної християнської весталки одним з найнебезпечніших для моралі, писаних латинською чи місцевою мовою, творів, зміст яких уже завдав шкоди душі… Благочестива мати, я не смію ображати ваші цнотливі вуха іменами тих, кого всі відцуралися… Облудні чудеса, постійні чи поодинокі, ми нещадно переслідуємо. Там, де буде викрито свідоме обдурювання, винна — хай то навіть абатиса — за блюзнірство заплатить смертю на вогнищі».
Абатиса пополотніла. Але брехлива баба з гідним подиву самовладанням одразу ж опанувала себе.
— Хвала і слава Богові, — вигукнула вона, — за те, що він, нарешті, наводить порядок у своїй святій церкві! — І, люб'язно всміхаючись, дістала з кутка шафи гарно оправлену книжечку. — Оцю книгу лишив нам італійський кардинал, наш гість, що читав перед тим, як заснути по обіді. Священик з Діссенгофа, переглянувши її, висловив думку, що з часу винаходу букв, це найбільш непристойний і богопротивний твір, до того ж написаний духовною особою. Благочестивий отче, з цілковитою довірою передаю вам у руки цю гидоту. Звільніть мене від цієї чуми!
І вона передала мені мої фацеції.
Хоч ця несподіванка була скоріше лихим жартом випадку, аніж абатиси, проте я почував прикрість і образу. Я починав ненавидіти маленьку абатису. Адже наші писання — це наша плоть і кров, і я тішу себе думкою, що в моїх творах, незважаючи на легковажність, нема нічого такого, що могло б образити соромливих муз чи непогрішну церкву.
— Добре, — сказав я, — хотілось би мені, абатисо, щоб ти і в другому, важливішому пункті виявилась також бездоганною. Поблизу Собору і перед очима його, — вів я далі докірливо, — ти пообіцяла народові чудо з таким криком, що тепер не зможеш відступитись.
Коліна старої затремтіли, і очі забігали.
— Йди за мною, — сказав я їй суворо, — і подивимось на знаряддя чуда!
Вона пішла за мною, приголомшена, у ризницю, куди вже принесли назад справжній хрест. Я спробував його підняти, але не міг навіть зрушити з місця. І тим кумеднішим здалося мені блюзнірство: цей величезний тягар підмінити іграшкою. Я рішуче повернувся до високих вузеньких дверей, що за ними, як я гадав, мав бути підроблений хрест.
— Ключа, абатисо! — наказав я.
Баба з жахом втупила у мене очі, але відповіла зухвало:
— Він загублений, владико! Вже більш як десять років!
— Жінко, — сказав я суворо, щоб нагнати ще більше страху. — Йдеться про твоє життя! Там, напроти, спинився слуга мого друга, графа Доккабурго. Туди я пошлю чи піду по допомогу. Якщо ми знайдемо тут хрест, зроблений за взірцем справжнього, але легший на вагу, — ти, грішнице, будеш горіти на вогнищі, як єретик Гус[58], — бо ти винна не менше за нього.
Запала тиша. Потім стара — вже не знаю, чи скрегочучи, чи вистукуючи зубами, — витягла старовинний ключ з крученою борідкою і відімкнула двері. Мені було приємно, що мій розум не обдурив мене. Прихилений до стінки у високій, вузькій, наче комин, комірці стояв геть потрісканий хрест. Я одразу ж схопив його своїми кволими руками і легко підняв у повітрі. Кожним своїм виступом чи заглибиною, всіма дрібницями цей фальшивий хрест повторював справжній і був такий подібний до нього, що найзіркіші очі не помітили б ніякої різниці, — тільки що він був у десять разів легший.
57
Троє суддів підземного царства — за грецькою міфологією, богу підземного царства Плутону допомагали судити душі померлих троє суддів: Мінос, Еак і Радамант.
58
Гус Ян (1369–1415) — вождь реформації, проводир народу в період національно-визвольного руху в Чехії у першій половині XV століття. На Констанцькому соборі його як єретика було засуджено і прилюдно спалено на вогнищі.