Я був вражений досконалістю підробки, і мені спало на думку, що тільки великий митець, тільки італієць міг його зробити. Захоплений славою своєї вітчизни, я вигукнув:
— Чудово! Незрівнянно! — Це стосувалося, звичайно, не шахрайства, а радше майстерності, докладеної до нього.
— Жартівник, жартівник, — усміхнулась, піднявши пальця, безсоромна баба, що пильно стежила за мною. — Ви мене перехитрували, і я знаю, чого це мені буде коштувати. Беріть під пахву свого блазня, — я вам його зараз принесу, тримайте язик за зубами і йдіть собі з Богом!
Коли на семи пагорках, на яких стоїть Рим, зустрілися два авгури[59] і засміялись один до одного, це було приємніше, ніж гидкий сміх, що спотворив обличчя абатиси і мав означати такі цинічні слова: «Всі ми, мовляв, знаємо, де собаку зарито; всі ми шахраї, і нічого там прикидатися».
Тим часом я думав про те, як би покарати негідну бабу.
Серед тиші, що раптом настала, ми враз почули поряд, на хорах, шепіт, хихикання, шамотіння і догадались, що нас підслуховували знічев'я цікаві черниці.
— В ім'я моєї непорочності, — заволала вона, — лишіть нас, владико! Нізащо в світі я не хотіла б, щоб мої черниці побачили нас разом. Ви такий показний чоловік, а язики моїх сестер здатні наплести хтозна-що!
Ці міркування здались мені слушними. Я звелів їй піти й захопити з собою своїх черниць. Через якийсь час покинув ризницю і я. Двері до кімнати з підробленим хрестом я дбайливо зачинив, проте ключа не повернув, а витяг, сховав під своїм одягом і потім кинув у щілину між двома кріслами, де він, мабуть, ще й тепер лежить. Я зробив це без будь-якого наміру, немовби з намови якогось бога чи богині.
Коли я разом з абатисою сидів унизу в її кімнаті, що вся була просякнута затхлим духом монастирського вина, я так затужив за невинною грою музи і мене охопила така огида до хитрих вивертів застуканої зненацька брехухи, що я вирішив одразу ж покласти всьому край. Облачена духовним саном баба мусила розповісти мені, як їй стала відома таємниця цього багатовікового шахрайства. Вона призналася. Її попередниця перед смертю замкнулася з нею і своїм духівником, і обоє довірили їй, як запоруку добробуту монастиря, що передавалась у спадщину від абатиси до абатиси, це фальшиве чудо: «Духівник, — розповідала вона, — не знав, як і хвалити гідну пошани давність омани, її глибокий зміст і повчальну силу. Це чудо краще й переконливіше за всяку проповідь доходить до свідомості народу, наочно показуючи початковий тягар і наступне полегшення благословенного Богом життя». Ця символіка так запаморочила голову бідній бабі, що вона, не переводячи подиху, запевняла, ніби вона не тільки не робила нічого поганого, а була чесна і невинна, як дитина.
— Я прошу тебе заради матері-церкви, на яку полум'я твого багаття кинуло б відблиск обману, — обірвав я докази цієї мужицької логіки і без зайвих слів наказав їй спалити підроблений хрест після того, як ще раз буде розіграно оголошене чудо (якому з міркувань обережності я не зважився перешкодити), та, не гаючись, видати мені Плавта.
З лайкою і прокльонами абатиса скорилась.
Коли Брігітточка, бурмочучи, принесла мені манускрипт, я забрався в досить зручну кімнату готелю, розташованого біля монастиря, виштовхав за двері невігласку і замкнувся з комедійними масками умбрійця. Ніякий гамір не заважав там мені, крім дзвінкої дитячої пісні, яку співали перед моїм вікном селянські дівчатка і завдяки якій мені ще приємніше було відчуття того, що я на самоті.
Через деякий час, правда, страшенно збуджена абатиса почала одчайдушно грюкати кулаками в замкнуті на засув важкі дубові двері й галасувати, вимагаючи ключа від полишеної незамкнутою кімнати з підробленим хрестом. Я з жалем дав їй коротку й правдиву відповідь, що ключа в мене немає, і, не звертаючи більше на неї уваги, віддався неземній насолоді, лишивши нещасну стогнати й плакати, немов грішну душу в чистилищі. А сам я поринув у весільне раювання.
Класик, що з'явився на світ, не похмурий мудрець, не надхмарний поет, — ні, це щось дуже близьке, навіки приковуюче, це широчінь світу, пульс життя, базарний регіт Рима й Афін, жарти і дотепи, гра слів, пристрасті, дерзання, властиве людській натурі, — і все це в пом'якшувальному перебільшенні комічного кривого дзеркала! Ковтаючи одну річ, я спраглими очима вже заглядав у другу.
Смеркало. Дівчатка на луці вже з чверть години невтомно повторювали, пританцьовуючи, безглузду пісеньку:
Тепер вони завели нову дратівливу пісеньку і співали з смішною рішучістю: