Я висунувся у вікно, щоб подивитись на цих маленьких ворогів безшлюбності й потішитись з їхньої невинності. Та їх забавка зовсім не була невинною. Вони співали, підштовхуючи одна одну ліктями, і навіть з деяким єхидством та зловтіхою поглядали вгору на заґратоване вікно, за яким, на їх думку, мабуть, була Гертруда. Та що мені до того? Я засвітив лампу і почав читати комедію про горщик.
Тільки коли в моєму каганці не стало світла і перед моїми стомленими очима літери почали розпливатись, я кинувся на постіль і поринув у неспокійний сон.
Розвиднялося. Одна стулка маленького вікна була відчинена через літню спеку, і я почув з боку близьких хорів монастирської церкви монотонний бентежний поклик, що перейшов у затамований стогін, а потім — у розпачливий крик.
Я накинув на себе одяг і через галерею прошмигнув у сутінках до хорів, кажучи собі, що в той час, поки я читав Плавта, в Гертруді, мабуть, сталися зміни. На порозі самого рішення її, напевне, охопило непоборне переконання, що вона загине в цьому середовищі, в цьому небутті або, ще гірше, — в гнитті монастиря, замкнута з ницими черницями, зневажаючи їх і ненависна їм.
В дверях ризниці я спинився, прислухаючись, і побачив Гертруду, що простягла руки перед справжнім важким хрестом. Голос її охрип, і її розмова з Богом, після того, як вона вичерпала і своє серце, і свої слова, була настійлива і груба, наче крайнє напруження:
— Маріє, Матір Божа, зглянься наді мною! Дай мені впасти під твоїм хрестом, бо він мені не під силу! Мене охоплює дрож від думки про келію! — І вона зробила такий рух, немовби відривала змію, що обкрутилась навколо її тіла, потім з величезною душевною мукою, навіть зневажаючи сором, вигукнула: — Мені потрібні сонце і хмарки, серп і коса, чоловік і дитина!..
Спостерігаючи це горе, я все ж мимоволі всміхнувся з цього людського признання, зробленого перед непорочною; та усмішка завмерла на моїх устах… Гертруда раптом скочила і повернула бліде лице з палючими великими очима просто до того місця, на якому, не знати звідки, взялась червона пляма.
— Маріє, Матір Божа, зглянься наді мною! — скрикнула вона знову. — Моєму тілу мало місця в келії, і я б'юся головою об стелю. Дай мені впасти під твоїм хрестом, він заважкий мені! Якщо ж ти полегшиш його на моєму плечі й не зможеш полегшити мого серця, тоді гляди… — і вона втупила погляд у зловісну пляму. — Коли б мене якогось ранку не знайшли з розтрощеним черепом! — Безмежне співчуття стиснуло мені серце, — та й не тільки співчуття, а й щемлячий страх.
Гертруда, втомившись, присіла на скриню, де, мабуть, зберігалися якісь святощі, й почала заплітати своє русяве волосся, що повисмикувалося з кіс у боротьбі з божеством. Потім вона заспівала напівжурно не своїм сильним альтом, а іншим — високим дитячим голосом:
пародіюючи ту пісеньку, в якій її висміювали селянські
Це було божевілля, що підстерігало її, щоб разом з нею пройти до келії. Але Optimus maximus[60] скористався мною як своїм знаряддям і наказав мені хоч би там що врятувати Гертруду.
Я також звернувся у вільному благочестивому пориві до тієї непорочної богині, яку древні закликали як Афіну Палладу[61], а ми звемо Марією:
— Хто б ти не була, — благав я, піднісши руки, — чи Мудрість, як кажуть одні, чи Милосердя, як запевняють інші, — байдуже: Мудрість не слухає обітниць недосвідченої дитини, а Милосердя не сковує дорослої дурною обіцянкою малолітньої. Усміхаючись, ти звільняєш від недійсних обітниць. За твоє діло берусь я, богине. Будь же милостива до мене!
Оскільки абатисі, яка боялася зради, я дав слово більше не звертатись до Гертруди, я надумав, за старовинним звичаєм, трьома символічними діями наблизити до послушниці істину, так наблизити, щоб її мусила збагнути навіть твердолоба селянка.
Не дивлячись на Гертруду, я підійшов до хреста.
— Якщо я хочу згодом упізнати якусь річ, я роблю на ній помітку, — сказав я педантично і, діставши свій гострий дорожній кинджал, якого мені зробив наш славетний співгромадянин, коваль Пантелеоне Умбріако, зробив на середині хреста, там, де перетинаються його бруски, глибокий карб.
Потім я одміряв п'ять кроків і, зареготавши на все горло, з виразними жестами промовив:
— Кумедне було обличчя в мого носильника, коли до зали в Констанці прибули мої речі! Він накинув оком найтяжчу з вигляду здоровезну скриню, засукав рукави по лікті, поплював, неборака, на руки і, напружившись з усіх сил, зовсім легко закинув на плечі мізерний тягар… порожнього ящика. Ха-ха-ха!
60
Optimus maximus