– Ну, таких листів. Ти приходиш із ним, і тебе приймають.
– А хіба не краще просто поговорити з людиною?
На це Герман не знав, що відповісти. Правда, він міг сказати, скільки пройдисвітів і шахраїв вештається в імперії, заробляючи собі на життя коштом довірливих людей. Однак навіть шахраї виявлялися значно кращими за донощиків і крутиголовців, котрі полювали на тих, хто пише або читає книжки. Вони не палили книжок, не арештовували людей і не тримали за ґратами за те, що ті думали по-іншому. В Імперії є одне щастя – не впасти в око крутиголовцям й прожити тихе життя. Проте Герман не побажав би нікому такого щастя. Він також посоромився зізнатись цьому хлопцеві зі шляхетними манерами, що не планував утікати. Просто хотів покінчити з життям, кинувшись у води Межової ріки. Адже навіщо жити письменнику, котрому не можна писати і не можна донести написане до читача? Проте у воді він вирішив пливти, доки куля стражів не обірве йому життя або доки вистачить сили. Він не знав про існування невидимої стіни посередині Межової ріки, і тому вона пропустила його. А в небі літав сліпучо-білий птах, котрий виробляв такі трюки, як Чайка Джонатан Лівінгстон, герой книжки, яку він прочитає уже в Королівстві (маленька книжечка з білою чайкою на обкладинці), і тоді згадає тінь, що супроводжувала увесь його шлях. Ця пташка відвернула увагу стражів від утікача.
– Тут недалеко, – сказав Марко. – За два квартали.
Він вдихнув запах садів, що ховались у темряві, аби вгамувати хвилювання. Можливо, деревам було тісно поміж будинків, а, можливо, будинкам – серед дерев, бо люди не завжди думають про те, якими великими й крислатими виростають деякі дерева. У сильний вітер гілля стукало у шибки й могло їх розбити. Будинки споруджували з цегли, що від постійної вологи кришилась, а в кімнатах панував присмерк. Хоча дерева мали право жити в місті. У Королівстві правами користувалися не лише люди й тварини, а й дерева. Тож десь років сто тому дерева почали записувати до Книги дерев, де зазначали їхню породу, вік, висоту, потреби, рекомендації щодо догляду. Якщо дерево росло в не властивому йому місці, його пересаджували. Король Деміан Милосердний написав книжку «Земля для всіх», знамениті слова з якої були викарбувані на фронтоні Публічної Бібліотеки:
«Ми повинні захищати тих, хто не може захистити себе сам». Зокрема він вважав, що король мусить відповідати за все особисто і давати іншим жити в спокої й достатку. На те його й обрали, щоб він служив людям. Тому кожен король в цій країні мріяв пожити й собі колись простим громадянином. У молодості кожен житель Королівства мріє про те, що зробив би він, якби став королем, у зрілому віці дякує долі, що уникнув цього тягаря й королівських клопотів.
Серпню не пощастило, адже він надто рано втратив батька і мав зайняти його трон. Марко не хотів йому зараз заважати. Навідувався додому лише зрідка, і дім його стояв пусткою. Однак не почував радості ні там, ні тут. Проте Маркове серце стрепенулося, щойно він побачив освітлені вікна свого будинку. Виявляється, радість так само легко віднайти, як і згубити. Освітлені вікна означали, що Серпень і Люцина чекають на нього, адже сьогодні виповнився місяць, відколи вони бачились востаннє. Марко показав рукою:
– Ось мій дім!
Невеликий будиночок з мансардою посеред великого старого саду, що давно ріс сам по собі. Тепер на нижніх гілках його висіли різнокольорові ліхтарики, які запалювались востаннє у той день, коли Маркові виповнилось шістнадцять років. Коли батько був іще живий...
– Ходімо! – вигукнув Марко. – То мої друзі.
Він відчинив хвіртку й здивовано спинився. Здалеку було видно напис, зроблений над дверима вогняним пером:
Welcome!
Ніхто, крім Марка, не знав, де сховане його вогняне перо, і вже ж ніхто не посмів би скористатись ним без дозволу.
– Щось не так? – стурбовано спитав Герман.
– Так чи не так, – якомога бадьоріше відказав хлопець, – але все-таки це мій дім, і я тут господар. Зараз побачимо, хто тут розважається!
Він рішуче натиснув клямку й увійшов. Перше, що впало в око, – відсутність пилюки на кахляній підлозі. Повітря просто пахло чистотою і свіжістю.
– Агов! – гукнув Марко. – Хто тут?
Він не боявся, бо жив у Королівстві, а не в Імперії чи Серединному світі, й тому не знав, що можна повернутись додому з далеких мандрів і побачити, що твій дім зайняли чужинці. Герман теж не боявся, бо нічого не знав про звичаї в Королівстві. Маркове запитання на мить зависло в повітрі. А тоді згори, зі сходів, що вели на мансарду, долинула відповідь:
– Привіт! Привіт! Привіт! Як ся маєш, господарю?