Зі сходів скотилося невеличке створіння, незнайоме Маркові, але добре відоме у Серединному світі, – домовик Спрячик, у своїй звичній червоній бандані, латаних джинсах і чорній футболці, на якій було зображено рослину, котру домовик ніжно називав зіллячком. Задоволений тим, яке враження він справив своїм виглядом, Спрячик одразу вказав місце Маркові й Герману.
– На перший раз пробачаю, що ви не витерли ноги! Я сьогодні в доброму настрої.
– Хто це? – видушив із себе Марко.
– Домовик Спрячик, господарю! У тебе ж немає домовика? Чому мене не повідомили, що в нас гість? Я не приготував для нього кімнати.
Марко спершу розгубився, але далі подумав, що домовик – це ще не найгірше. Добре, коли про дім дбає хтось за твоєї відсутності. Хоча він чув, ніби домовики не відзначаються мирною вдачею. Хлопець підійшов ближче, а Спрячик спустився вниз на кілька сходинок. Деякий час обидва вивчали один одного.
– Це несподівано для мене, – сказав врешті хлопець. – Але я радий. Тільки не треба було цієї ілюмінації. І де ти взяв вогняне перо? Я ж його сховав...
«Якщо я зараз розсерджусь, буде ще гірше, – подумав він. – Та й перед Германом незручно».
– Знайшов, коли переносив твої речі з мансарди вниз, – оком не моргнувши, відповів домовик.
– Навіщо?!
– Тепер це моя кімната. Господарі не живуть на мансарді.
– Господи! – вирвалось у Марка. – У своєму домі я житиму там, де хочу!
– А де мені тоді спати? В комірці під сходами? Та мене всі засміють! А те, як його, вогняне перо я знайшов у шухляді письмового столу. Потайній. Прикольна штука! Ну, й книжок тут! А пилюки... Тихо-тихо... – зупинив сам себе домовик. – Я знаю, що ви в Королівстві схибнуті на книжках. Я нічого проти них не маю, але скажи, щоб не кусалися, коли я з них пил витрушую!
Марко зайшовся сміхом аж на канапу впав.
– Цікаво, що я сказав смішного? – образився домовик.
– Вибач, ой, вибач! Видно, що ти нетутешній! Звідки ж ти взявся?
– Е, це довга історія. Якось розкажу. Але спершу годилося б обговорити умови моєї праці.
– А вечеря буде?
– Вечері я не готую. На сніданок я п’ю каву з вершками та цукром. Із зіллячком я зав’язав.
– З чим?
Пусте. Довго пояснювати. До речі, я можу піти на деякий компроміс, задля поваги до Королівства, але так, щоб не порушувати Статуту. Мене ж можуть позбавити ліцензії, якщо ми не укладемо угоди.
– Добре, – зітхнув Марко. – Давай сюди угоду.
– Прошу!
Спрячик свиснув, і двері до кабінету відчинились самі.
– Ні, не ці!
Він знову свиснув – і відчинились інші двері, до батькової кімнати. І там домовик попрацював вогняним пером.
– Господарю, тепер це твоя кімната.
– Мене звати Марко.
– Це у вільний від роботи час. В угоді все написано.
Спрячик показав на стіну й похвалив сам себе:
– Класно!
– Що?
– Перо.
– Це магічне перо.
– Один дідько! Класно малює.
– Про що ви говорите? – здивувався Герман, і собі дивлячись на стіну.
– А, ви не бачите! Суть магічного пера полягає в тому, що написане ним бачить лише той, для кого воно призначене. Після прочитання воно зникає. Мені здається, що в такому вигляді угода не матиме сили.
– Хе! – хмикнув Спрячик. – Я маю її на папері в трьох примірниках. Один – мені, другий – тобі, а третій – для Колегії.
– То навіщо було брати вогняне перо?
– Сподобалось! Ага, знаючи людські звички, я нічого не змінював у твоїй кімнаті, господарю.
– Я все одно не буду тут жити! – відрізав Марко. – І взагалі, ми втомились.
– Пункт перший, – проспівав Спрячик. – Не заважати один одному.
– Чудово! Може, одразу й почнемо?
– Пункт другий. Коли щось не подобається, постав себе на місце іншого.
– Справді, – згодився Марко, а Герман пробурмотів: «Еге ж!»
– Коли чимось невдоволений, скажи про це прямо, – прочитав Спрячик пункт третій.
– Згоден!
– Пункт четвертий: Хто смітить, той прибирає за собою.
– А як же інакше?
– І нарешті, п’ятий пункт: Кожен має право на власну думку, власний куток і власну таємницю.
– Гаразд.
– Можеш підписувати. До речі, я склав цю угоду, уважно перечитавши закони Королівства. У Серединному світі вони інші, і угода була відповідною.
– Така угода мене влаштовує, Але я звик до своєї кімнати. – сказав Марко.
– Я не буду наполягати. Переберусь у підвал. Ненавиджу щурів! – скривився Спрячик.
– Я лише висловив свою думку.
– До речі, – просвітлів домовик, – можу поділитися з вами печивом. І є ще шоколадка з м’ятою.