Печиво було на кухні в бляшаній коробці, а шоколадку Марко тримав у шухлядці свого письмового столу.
– Піду поставлю чайник, – зітхнув Марко.
Щойно він вийшов, домовик зміряв поглядом гостя:
– Куди ж мені тебе покласти спати? Хіба що в кабінеті. Книжок, що кусаються, не боїшся?
– Не знаю, – відказав Герман. – Я чув, що в них живуть книжкові гноми.
– Я не бачив жодного гнома. Мабуть, це мурахи. Я поклав на полиці горіхове листя.
– Думаю, це допоможе, – мовив Герман, ледве стримуючи сміх. – Знаєш, мені дуже сподобалась ваша угода. Я переписав би її на згадку.
– Справді сподобалась? Я в цьому не сумніваюсь. Уявляю, як здивуються в Колегії. Це найелегантніша угода, яку коли-небудь складали!
– Безперечно!
– Я сам зроблю для тебе копію. На гарному папері з водяними знаками. Тут повно паперу.
– Мені соромно, але я зовсім нічого не знаю про ваш, так би мовити, рід.
– У Серединному світі нас шанують і бояться. Я бачу, що ти не звідсіля, і не з Королівства. Ні, цього досить! – замахав руками домовик. – Яке моє діло! Я прибув сюди полікувати розхитані нерви й не потребую, щоб мені розповідали усілякі страхіття або виливали свої жалі. А то мене знову потягне до зіллячка. Ти хоч знаєш, що це таке?
– Звісно. Але воно в нас коштує багато грошей.
– Еге ж, коштує багацько! У останнього господаря, між іншим, класний був чувак, я не те, що премії, зарплати не бачив. Розумієш, він був рок-музикантом...
– Класно! – мовив Герман. – Я дуже люблю рок, але класичний: Лед Зепелін, Пінк Флойд...
– Я маю записи останнього концерту Пінк Флойд!
– Супер!
– Йди-но послухаємо! Е, чорт! Ти ж нічого не хавав...
– Може, пізніше. Я вже звик не спати вночі.
– Цікаво, чи господар любить таку музику... – замислився домовик.
– Мусить любити. Він же нормальний чувак. Запросив мене додому, і все таке...
– Тут усі такі... довірливі. Добре, що нема довгомудів. У мого господаря, ще перед Хомою, служив один, Лукаш. Ото пройда! Зараз, правда, щось йому поробили: працює автомеханіком. А там поцупиш детальку – і машина не поїде. Буває, що й поїде, але рано чи пізно клієнт дізнається, що чогось бракує. З роботи виженуть, еге ж?
– Твоя правда.
– Але я все одно не вірю, що Лукаш став святим. Уявляєш, він служив у нас вдома і цупив срібні ложечки. А мої вершки господар мусив замикати у сейфі. Звичайно, Лукаш і сейф би поцупив, але треба було заодно й стіну вкрасти...
– Либонь, він пережив щось таке, після чого його відвернуло від крадіжок? – припустив Герман.
– Еге ж, пережив! Але і я пережив... Уявляєш, вертаюся з відпустки, побував на п’яти рок-фестивалях, відпочив тілом і душею, і бачу: мій дім як корова язиком злизала! Нема, вже те місце й травою заросло. То я пішов до Хоми-музиканта. Не знаю, що з господарем сталося. І не хочу знати! О, вже чай готовий! Ходімо!
Та їм не вдалося спокійно випити чаю. Під вікном почувся вимогливий Сиволапів голос. Те, що це король котів, знав лише Марко, тому зірвався як обпечений, щоб Його величність довго не чекали. Спрячик з Германом тільки здивовано перезирнулися.
– М-да... – почухав потилицю домовик. – Діла...
Він-бо вперше бачив, щоб хтось так мчав назустріч котові. Зрештою, жоден з його господарів не мав жодних стосунків з котами. Повелитель навіть їх боявся. Втім, Спрячик нічого не знав ні про котячий десант у Граничному світі, ні про бурхливі події в Королівстві, що призвели до відновлення законності. І не бажав знати. «Хто багато знає, той багато журиться», вважають домовики. А так Спрячику стало трішечки цікаво. Зате Герман занепокоївся. Він уже встиг довідатися, що в Королівстві коти не такі прості, як видається спершу.
Тим часом надворі між Марком та Його королівською величністю Сиволапом відбулася конфіденційна розмова, після якої хлопець вернувся з трохи розвихреним волоссям і блідий.
– Мені шкода, – мовив він, – але я мушу йти. Не знаю, коли повернусь, тож не чекайте мене і йдіть спати.
Герман кивнув. Люди з Імперії теж не бажають багато знати. Їхня приповідка звучить так: «Хто багато знає, той мало живе». У Серединному світі кажуть щось подібне. Наприклад, дід Пилипко, коли треба стримати чиюсь надмірну цікавість, говорить: «Цікавій Варварі носа відірвали». Однак домовик не втримався від репліки, що прозвучала трохи ображено:
– Окей. Допивай чай, господарю, та не забудь узяти парасольку.
– Дякую, але дощ закінчився.
Марко належав до тих хлопців, що беруть з собою парасольку лише тоді, коли ллє як з відра. І правильно роблять, адже смішно ходити з парасолькою, коли на небі сонце. Або зірки.