Омите дощем небо сяяло зірками, а на деревах світились крихітні ліхтарики. «Наче світляки в Королівському лісі», подумав Сиволап, єдиний з котячого роду, хто удостоївся розмови з королем переліток. От з ким би поговорити зараз... І кіт почалапав найкоротшою дорогою до палацу, а Марко – своєю, теж найкоротшою, крізь дірку в мурі, що була спільною таємницею його та друзів.
Спрячик так натомився за день, що, показавши Германові місце, де той має спати, поволікся до себе на мансарду. Сумління його було чисте, бо, засинаючи, він почув, як Герман торохкотить горнятками, миючи їх під краном.
«А решта – все дурниці», – пробурмотів Спрячик і заснув.
Герман увійшов до кімнати, постелив собі на старенькій канапі. Тоді сів за стіл, послинив недогризок олівця і провів очима по полицях з книжками, що закривали всі чотири стіни, згори донизу.
– Шикарнюча бібліотека, – сказав він, – шикарнюча! Але я прибув сюди не для цього...
Він пішов на кухню, щоб не спокушати себе, сів за кухонний стіл і почав швидко писати в подарованому записнику:
«Одного теплого весняного, майже літнього, вечора, шістнадцятирічний хлопець на ймення Орест повертався додому з роботи...»
Назва роману в нього вже була:
8
...через занедбаний парк. Подейкували, ніби невдовзі його вирубають, щоб прокласти ще одну залізничну колію. Бува й таке. Це нікого б не здивувало. Парк, мабуть, щось відчував, бо чимало птахів тієї весни не повернулося до власних гнізд.
Орест присів на дерев’яну лавку з однією дошкою і без спинки. В нього боліли ноги від восьмигодинного стояння за конвеєром, де він закручував гайки у бозна-чому. Боліли тому, що він недавно почав працювати на заводі і м’язи на ногах ще не ствердли, як у старих робітників. Йому хотілося знати, навіщо він прикручує цю гайку, проте в кінці конвеєра була стіна, за яку ніхто не смів зазирати. Там деталь з його гайкою припасовувалась до інших деталей – і виходила якась річ.
Хлопець пішов працювати, щойно закінчив школу, а через кілька місяців померла бабуся і він став зовсім сиротою. Зараз він нікуди не поспішав і просто сів подихати вечірньою прохолодою. Увечері тут було небезпечно, але поки що справжній вечір ще не настав. Сонце ще не сіло, освітлюючи дерева в парку густим золотавим сяйвом, від якого він не міг відвести очей. Час було додому, однак для цього він мав перейти кілька залізничних колій, по яких весь час, грюкаючи на все місто, наповнюючи його запахом смоли, нафти і старого запиленого дерева, проходили товарні поїзди – сірі, брунатні, часом чорні. На тому боці, вздовж розбитої вантажівками дороги, тягнувся пустир, де ввечері було теж небезпечно. В кущах на пустирі жили якісь страшні істоти, що нібито нападали на поодиноких перехожих. Далі він минав склади без вікон із завжди замкненими металевими дверима. Аж потім починалися п’ятиповерхівки, в одній із яких на третьому поверсі мешкав Орест, тепер сам-самісінький. Якби він не пішов працювати, у нього б відібрали цю квартиру і він помер би з голоду. Усі в Імперії знали основний Закон: «Хто не працює, той – ніхто.» Цілий світ здавався йому Імперією: безкінечними залізничними коліями, однаковими закопченими будинками, заводами і фабриками, що випускали якісь речі, справжнього призначення яких ніхто не знав.
Однак бабуся йому розповідала, що за Рікою, дуже далеко звідси, є інші землі, в яких живуть не закляті вороги Імперії, а щасливі люди. Та й без неї Орест дещо знав про Королівство. Він пізнавав його через яскраві сни: білосніжні замки з вигадливими дахами, помаранчеві гаї, вимощені кольоровою бруківкою шляхи, вздовж яких ростуть яблуні й черешні. От тільки людей Королівства він не бачив, бо не міг собі уявити щасливих людей. А для нього це було дуже важливо: знати, які на вигляд щасливі люди. Бо в Імперії ночами приходили люди в чорному і назавжди забирали інших невідомо куди. Решта людей в Імперії були сірі, невиразні, смутні. Проте бабуся казала: «Немає дня без ночі, а вечора – без світанку». Вона казала це, коли в хаті не було що їсти або взимку вимикали електрику й вода замерзала у трубах. Тоді Орест з бабусею замотувались у ковдри й годинами собі гомоніли. «Коли ти виростеш, я розповім тобі ще більше», – казала бабуся. Але ось він і виріс, одначе так і не дізнався ні про батька й матір (що з ними сталось), ні про світлих людей з Королівства, від чиєї усмішки тане сніг.
Тепер у нього залишалася надія, що він про це дізнається сам, хай через багато років, але дізнається. «Тут стіни мають вуха, – пояснювала бабуся. – Та коли ти станеш великий, ми підемо до парку й сядемо на лавці під одним з тих чудових дерев, чий цвіт пахне медом, або ще краще – на галявині. І тоді я розповім тобі про твій спадок.» «А що таке спадок?» – питав онук. «О, це щось дуже дороге, що важливе для тебе і твоєї родини. Я розповім, де його шукати».