Бабуся померла взимку, застудившись у холодній хаті, й жодні ліки їй не допомогли. Через півроку настала обіцяна нею пора, і хоч була коротша дорога додому, хлопець намагався повертатися через парк. Він нагадував йому про те краще, що було в нього в житті, та й хлопець любив бути сам просто неба. Орест не був таким, як інші. Він не був ні чорним, ні сірим, і навіть, якби прожив до старості, не забув би про людей, від чиєї усмішки тане сніг. Хоча розумів, що сподіватися особливо нема на що.
Отож хлопець сидів на лавці. А коли після відходу товарного потяга на кілька хвилин настала тиша, він, затамувавши подих, разом з деревами спостерігав, як заходить сонце. Тому й не помітив, як на сусідню лавку присів чоловік, схожий одягом на робітника, хоча насправді більше нічим його не нагадував, бо після роботи робітники йдуть одразу додому, а не сидять у парку. Дома п’ють пиво, дивляться телевізор і ніколи не дивляться на захід сонця. Чоловік сидів і терпляче чекав, доки Орест зверне на нього увагу. Це мало статися незабаром, бо сонце майже зайшло. Останні його промені згасли над Імперією. Та річ у тому, що відблиск сонця ще довго залишається в небі. В повітрі, на листі, обличчях дерев. Коли Орест відвернув свій погляд, то дерева затремтіли, земля задрижала. То знову наближався, пахнучи іржею й пилом, черговий товарний потяг, в якому було, може, п’ятдесят, може, сто вагонів. Проте хлопець не міг не зауважити відблиск сонця на обличчі незнайомця – його посмішку. Він дивився на нього, доки не прогуркотів потяг, здавалося, цілу вічність, а потім чоловік сказав:
– Якщо хочете щось почитати, то я залишу для вас книжку. Коли прочитаєте, покладіть її через тиждень на те саме місце, нехай інші також прочитають. Добре?
Орест механічно кивнув. Ноги, здавалося, вросли в землю, а серце завмерло. Він не уявляв, що таке може бути на світі. Він здивувався більше, ніж злякався. А чоловік підняв на голові сірого картуза, вклонився і тихо додав:
– Привіт з Королівства.
І пішов собі помаленьку. Під курткою в нього була ще одна книжка, або й дві. Орест роззирнувся: нікого. Замість того, щоб сховати книжку за пазухою, він схилився над нею. Книжка була дуже гарна, зі срібними літерами на темно-зеленому тлі, зі стрічкою-закладкою. Вона гарно пахла й на цупких білих аркушах чітко вирізнялись літери, стрімкі наче птахи. «Мандрівка на Схід» – так називалася книжка, і написав її Герман Гессе. Звісно, Орест мав у школі підручники. Правда, після навчального року мусив кожного разу їх віддавати, щоб інші учні могли ними користуватись. Але хіба їх можна було порівняти з цією ошатною книжкою! Повиривані, поплямовані аркуші, пообписувані сторінки... В Імперії економили на всьому й підручники друкували на тонкому бруднуватому папері, де літери розпливались. Натомість, видобувати вугілля, нафту, залізну руду вважалось конче потрібною справою.
Орест погладив книжку й обережно поклав за пазуху. Час було йти додому. Проте того вечора він так туди і не потрапив. Раптом завили сирени тривоги. Це Його Імператорська Величність натиснув червону кнопку. Отже, слід було негайно бігти до підземного сховища й сидіти там доти, доки Імператор не натисне кнопку ще раз. У підземних сховищах було непогано: широкі дерев’яні лави, на яких можна було навіть спати, бо часом Його Величність забував натиснути кнопку ще раз. Ніхто не знав, що діється на поверхні, доки вони перебувають у сховищі. Мабуть, якісь страшні речі. Сховище №15, до якого біг Орест, було неподалік його будинку. Коли замовкне сирена, він не зможе туди потрапити. Сталося так, що дорогу хлопцеві відрізав товарний потяг, дуже довгий, і він мусив чекати. Якщо не встигне, то двері сховища зачиняться. Це ще був один привід не вештатися після роботи, адже кожен підданий Імперії мав право увійти лише до свого сховища. Так чужа мураха не може потрапити до мурашника або чужа бджола до іншого вулика.
Швидко темніло, і з-під вагонних коліс летіли іскри. Хлопець зачаровано дивився на них, намагаючись перебороти відчай. Коли він нарешті перетинав колію, у вухах ще дзвеніла сирена, але на тому боці вона стихла. Орест вперше в житті опинився віч-на-віч з невідомою загрозою. Тепер слід було шукати нору, яму, діру, дупло, тільки б не залишатися на поверхні. Настала тиша, від якої холонуло серце й віднімало ноги. Орест згадав про книжку, і це додало йому сили, адже тепер він був уже не самотній. Він навіщось вернувся назад, піднявся по насипу до парку й почув, як попискують птахи в кронах дерев, а листя лагідно їм щось шепоче. Від цього гомону Оресту стало трохи легше.