– З чого ви це взяли, Ваша високосте? Чому б йому падати, вішаючи фіранку?
– Бо він живе сам-самісінький.
– Завжди треба сподіватися на краще, Ваша високосте. Я пошлю кур’єра із запрошенням.
– А, може, я сама до нього поїду?
Церемоніймейстер посміхнувся і зітхнув:
– Це проти правил.
Що правда, то правда. Люцина навчилась шанувати правила. Та й не дуже їй хотілося бачити цього пана Меркурія, котрому було вже сорок років, а з людьми такого віку нема про що говорити. У Серединному світі вона б нізащо не пішла в гості до незнайомих людей.
– Ви згодні зі мною? – зазирнув їй в очі церемоніймейстер.
– Добре, а звідки ми будемо знати, чи прийде він у п’ятницю?
– Кур’єр почекає на відповідь.
– Ну, звісно! Чекайте, а хто писатиме листа?
– Я попрошу секретаря, хай він напише. Чи ви хочете писати самі? Це не зовсім правильно, але якщо ви так переймаєтесь долею цього чоловіка...
– Ні, хай пише секретар!
Проте недаремно Люцина щось відчувала. Кур’єр повернувся з невтішною звісткою. Пана Бібльоса не було вдома вже місяць. Він щез із великим наплічником, маючи на голові зелену панамку, а в руках палицю. Так сказали сусіди, котрі його бачили востаннє. Для Люцини ці деталі багато важили. Наплічники носять люди, котрі подорожують по горах, а панамка – що це свій, бо у Львові тільки гопи носять на голові бейсболки. Ох, як хотілось Люцині піти світ за очі в полинялій футболці й обрізаних по коліна джинсах! Звісно, якщо не потрапляти на очі церемоніймейстеру. Але в будь-якому випадку за нею ходило б назирці двоє охоронців. Мама боялася, щоб її любу донечку не викрали крутиголовці. І це було правильно, пояснив Серпень, бо її викрадення дорого б коштувало Королівству.
– А скільки? Мільйон доларів? – поцікавилась Люцина.
– Які ще долари? А, ваші гроші... Ні, сестричко, крутиголовці забрали б у нас незмірно ціннішу річ – свободу.
– Як це?
– Доля кожної людини для нас важливіша, ніж держава та закони. Але шкода було б їх втрачати через легковажність якоїсь молодої особи, еге ж?
Люцина не могла ще як слід зрозуміти братові слова, бо ж небагато прожила в Королівстві. У неї не було звички сперечатись, коли треба і коли не треба. Бабуся казала, що суперечка забирає в людини час, який можна використати на мовчанку. Бо ж вона встигла прочитати книжки Королівства. Проте якийсь грецький філософ казав, ніби в суперечці народжується істина. То кому ліпше вірити: Аристотелю, Платону чи рідній бабусі? То була серйозна проблема.
– Ну, і що нам тепер робити? – спитала Люцина в старенького церемоніймейстера. Вона боялася, що знову доведеться зазирати в адресну книгу. Серце чуло, що то справа рук книжкових гномів, а отже, безнадійна.
– Нічого, – відповів церемоніймейстер. – Можете запросити когось зі своїх друзів.
– Бачите, – знітилась Люцина, – моїм друзям це ні до чого. Та вечеря – така нудота...
Церемоніймейстер скорчив потішну міну, але в голосі його вчувалася образа:
– Принцеса завжди говорить те, що думає.
– Моя мама теж говорить, що думає.
– Ну, тепер, як би вам сказати, вона мусить бути трохи дипломатичною. Влада – це важка ноша. Знаєте, чому ми запрошуємо громадян на цю вечерю?
– Чого?
– Щоб люди бачили, чи дружно живе королівська родина, чи люблять вони одне одного. Адже від цього залежить доля Королівства.
– Доля, доля! Я весь час чую ці слова. Хіба важко прикинутися щасливою родиною? У нас у Львові багато хто так робить. Вони кажуть, що не слід виносити сміття з хати.
– А у нас кажуть: «Часом люди не знають, які вони щасливі, доки не зустрінуться з нещастям».
«Найголовнішого очима не побачиш, – подумала Люцина. – Як кажуть у Серединному світі.»
У четвер зранку з’явився посол з Імперії, і мама зачинилася з ним в кабінеті. Це нічого доброго не віщувало. Щойно Імперія звертала свій погляд на Королівство, то все летіло шкереберть. Цікаво, чи прості громадяни це помічають? Бо ж Люцина краще від них знала, що за вдача у її мами. Ніби лагідна, спокійна, але варто її зачепити за живе, тоді тримайся. Ворона на хату не сяде. І кінець дипломатії. Посол через дві години поїхав, і до кабінету потяглись вервечкою міністри.
«Яке мені до цього діло? – думала Люцина, кришачи хліб голубам на балконі своєї персональної вежі. – Щоб не сталось, я не покину мами й брата. Ми можемо повернутися назад до Львова, піти в поля і ліси, якщо комусь не догодили. Жодних проблем!»
Їй тепер здавалося, що бути королевою чи королем – це ніби робота, з якої можуть звільнити за власним бажанням чи попросити піти. Бо в такому віці обов’язок і доля – лише гарні слова. Та насправді їхній зміст пізнається дорогою ціною.