10
Дедалі рідше Люцина, Серпень і Марко збиралися в альтанці Королівського саду. Вони дорослішали: Серпень, осягаючи нелегку науку керування Королівством, Марко – у мандрах, а наймолодша, Люцина, – в невизначеності й самотності. Бо принцеса – це не фах і не покликання, а якийсь інший варіант життя. Чого хотіла Люцина насправді, вона сама не знала. Можливо, захищати когось, а натомість її саму всі захищали. Йшлося не про вибір професії, не про навчання, не про творчість. Просто кожна людина повинна знайти якесь місце в житті, де б їй було затишно й добре, де б її не мучило сумління, що вона марнує власне життя. Люцину дратувала поблажливість оточення. Вона хотіла, щоб її розуміли. Але на це ніхто не мав часу. І через те так само й вона не мала змоги зрозуміти когось. Вона почувалася пташкою в клітці.
Коли перестав дощ і стих вітер, хмари очистили небо, й Люцина змогла побачити, як за Королівським лісом, посадженим ельфами-перелітками, заходить сонце. Ліс накрила темрява, й принцеса сховалась у своїй кімнаті. Але й там її не покидав неспокій. Вона не могла піти до мами, бо та працювала, не було в неї й друзів поза школою, бо додому її відвозили в кареті, щоб ніхто не викрав. А тепер були ще й канікули. Лише зрідка, з великими труднощами, їй вдавалося відвідати дядька Онися. Старий розважав її розповідями про Королівство, і вони разом ділились спогадами про ті часи, коли країну мало не захопили крутиголовці. Узурпація влади, інтервенція, криза в державі – ні, цих термінів Онисько не вживав. Вони були на останніх сторінках історії Королівства, тільки таких як Люцина, книжкові гноми туди не допускали. Як і до «Енциклопедії Королівства», де були факти з майбутнього. Звісно, цікаво знати, що на них чекає років через десять, але дівчинка чула, ніби це можна дізнатися лише в особливих випадках, коли йдеться про людський порятунок. У Серединному світі немає таких книг, це правда. Бо немає там книжкових гномів, котрі вважають, що майбутнє й минуле присутні в кожній хвилині, яку ми переживаємо. Найпростіше пояснив це Онисьо: «Розумієш, Люцинко, коли ти щось пригадуєш, ти впускаєш минуле, а коли про щось мрієш, то майбутнє приходить до тебе».
Ті страшні, небезпечні часи, коли вони тікали від крутиголовців на викраденій машині, здавались тепер Люцині, Соні, Мортіусу й Феліксу найщасливішими в їхньому житті. Чому це так? І на це Онисьо знайшов відповідь: «У вас була мета – врятувати Королівство, й байдуже, чи ви це робили вірно, чи невміло. Мати мету – це щастя».
Фелікс дрімав у м’якому кріслі. Знову нанесе бліх і шерсті. Та сердитися за такі дрібниці було б несправедливо: від кота віяло таким затишком, що Люцина аж позіхнула. Нагорі стукнуло вікно, наче його хтось відчинив, а потім зачинив. Фелікс одразу прокинувся:
– До королеви прибув гінець із Серединного світу.
– О, від діда Пилипка! Цікаво, що він написав?
– Мені теж цікаво, – сказав кіт. – Але нашу цікавість вдасться задовольнити, коли нас покличуть вечеряти. Уже давно пора.
– Слухай, Феліксе, ти не хочеш побувати у Львові?
– Я там був минулого тижня.
– І що нового?
– Ще дві книгарні закрили. Я вже доповідав про це королеві.
– Прикро, – зітхнула Люцина. – А тобі не здається, що моя мама повинна це припинити?
– Гм, – замислився Фелікс. – Ось, приміром, я зараз вистрибую на цей столик, а, позаяк я голодний, то це впливає на координацію моїх рухів і я ненароком перекидаю вазу з квітами. Вона падає на годинник, і той закочується під ліжко. Ти намагаєшся його дістати й набиваєш собі гулю і не можеш з’явитись у такому вигляді на вечерю завтра. І в Королівстві починають думати, що...
– Досить! – вигукнула Люцина. – Я вірю, що ти унікальний кіт і хочеш попередити мене про наслідки будь-якого втручання. Тільки, якщо можна, не гостри пазурі на моїх книжках і не ходи по клавіатурі.
– До речі, – зауважив кіт, зістрибнувши зі столика, – я щось не можу розібратися з твоїм інтернетом.
– Бо в мене його немає. Сходи в інтернет-кав’ярню.
– Ага, щоб мене мали за ідіота! Ніхто з котів не ходить в інтернет-кав’ярню, то чому ти мене туди посилаєш? То дадуть нам їсти чи ні?
Звісно, Фелікса нагодували б на кухні, але він вважав, що це має робити Люцина.
– Ходімо, – зітхнула вона.
Вже була дев’ята година, однак ніхто не поцікавився, чи дитина повечеряла.
При палацовій кухні була кімната з буфетом і холодильником, де можна було знайти все, що душа забажає. Не те, що колись в них удома, перед маминою зарплатою. Люцина саме почала пити чай, коли двері відчинились і туди зазирнув Серпень. Кіт одразу шмигнув повз нього.