– Із деяких вірогідних джерел мені стало відомо, що і в Серединному світі є люди з Королівства. Їм теж загрожує небезпека.
– Думаєш, мама нас відпустить? – спитав Серпень. – Ти вже не просто Люцина, а принцеса Люцина. Якщо ми зникнемо, це завдасть шкоди Королівству й створить додаткові проблеми. Імперії це буде вигідно. Ти ж, Марку, це розумієш, правда?
– Мені здається, що ти забув попросити вибачення в сестри, – похмуро відказав той.
– А це за що?
– За Серединний світ. Люцина там народилась і виросла. Там був її рідний дім. До речі, Серединний світ дуже гарний, хоч і страшенно занедбаний.
– Я не серджуся! – махнула рукою Люцина. – Серпень же його не бачив. Краще про справу. Хто він, цей Герман Гессе? Дуже старий?
– Та ні, років під тридцять.
– А що він робить у тебе?
– Думаю, пише роман. Задля цього він переплив Межову ріку.
– Роман? То він ще й письменник? Клас! А про що цей роман?
– Звідки я знаю? – злукавив Марко, бо вважав, що тільки Герман має право говорити про свій роман. – Отже, домовились? Я йду додому спати.
– А що ти пропонуєш? – спитав Серпень. – Що ти про це думаєш?
– Ми вже не діти, щоб накликати біду на свою голову. Все залежатиме від обставин. Наразі, від Серединного світу не надходило ніяких заяв.
У Сиволапа зблиснули зелені очі:
– Війна буває непомітною. І чим вона непомітніша, тим страшніша. Сину мій, сьогодні вночі ти вирушиш до Серединного світу. Я дам тобі охорону.
– Слухаю, Ваша величносте! – відрапортував Фелікс і вже було напружився, щоб стрибнути надвір, але Сиволап його зупинив:
– Воїнів візьми собі розважливих і сірої масті. Втручайтесь при крайній потребі. Більше слухайте, спостерігайте. Щойно місяць почне наростати, щоб були тут.
– Бачиш, – сказала Люцина братові, коли вони залишились самі, – як треба діяти. Вчіться у котів, Ваша майбутня величносте!
– Я переживаю за тебе. Не дівчаче це діло – воювати з крутиголовцями.
– Еге ж, моя справа сидіти на вежі й махати білою хусточкою! Ти що, маєш мене за ідіотку?
– Знаєш, – примружився Серпень, – чим більше я тебе пізнаю, тим страшніше мені стає за Королівство. Чого тільки була варта ваша поїздка на автомобілі з тиграми. Шкода, що мене з вами не було...
– Так, ми непогано розважились. І не залучити Мортіуса тепер було б великою помилкою.
Потім, опинившись у своїй кімнаті, Люцина залізла з ногами на крісло й зробила те, що колись вчила її мама: ворожити по книжках. Найкраще для цього пасувала «Енциклопедія Королівства». Зважаючи на те, що вона була майже дорослою і до того ж принцесою, книжкові гноми її вже не щипали, а просто чемно відмовляли. Втім, цього разу вони чомусь не з’явились. Люцина сказала навмання:
– Триста тридцять дев’ята сторінка, третій рядок згори!
І ось що вона там прочитала:
«Світ стане досконалим аж тоді, коли держави не розділятимуть кордони.»
Не можна сказати, що ці слова її влаштовували в даній ситуації, бо ж Люцина мало що тямила в політиці, однак вона думала над ними, доки не заснула. І це сталося доволі швидко.
...Королева Олімпія давно вже не ворожила на книжках. У неї не було на це часу. Але тепер, коли довкола неї тихо посопувала світла літня ніч і до кімнати котились хвилі матіолових пахощів, вона згадала цю милу забаву й розгорнула «Енциклопедію Королівства» на 267-й сторінці, другому рядку знизу й прочитала:
«Хто не слухає власного серця, може потім не знайти його в собі.»
Вона зітхнула, ще раз перечитала лист від діда Пилипка й сіла писати відповідь, таку саму коротку, як ця липнева ніч. Але що вона там писала, не можна було прочитати по обличчю. Риси її обличчя залишались такі самі тверді, як під час зустрічі з імператорським послом. Втім, так і не дописавши листа, вона його зіжмакала і вкинула у кошик для паперу. Чомусь згадала про Старих, котрі давно не обзивались, але були готові втрутитись, як тільки вона вчинить щось на власний розсуд. Звісно, це її дратувало, особливо зараз, коли від Імперії семимильними кроками наближалась загроза. Вони не погодяться з її планом, яким би він не був. Але хіба вона винна, що так мало прожила в Королівстві? І так міцно зрослася з ним, що Серединний світ здається їй чужим.
Олімпія пішла до спальні й відгорнула ковдру. На подушці вона побачила шоколадну цукерку. Коли вони з Люциною жили у Львові, то на великі свята купували сто грамів найдорожчих і найсмачніших цукерок «Спартак». Лице її розпогодилось і стало таким самим, як колись у Серединному світі, що приніс їм з дочкою стільки смутку й водночас радості.