– Завтра я знатиму, що робити далі, – сказала собі королева й з’їла цукерку.
Найкраща її подруга загинула багато років тому, і їй не було навіть кому пожалітись. Єдиними її друзями залишались книжки. Особливо ті, що вона возила по великих і малих містах, берегла від дощу й намагалася віддати в добрі руки. Якби вона мала зараз хоча б одну з цих книжок... то розгорнула б, наприклад, «Втечу звірів» і прочитала таке:
«— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?
– Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? – втрутилась Доня, бо не любила довгих церемоній.
– Єдиноріг – білий, а я – чорна, – відповіла Ворона».
12
Тієї ночі Мортіус, як завжди солодко спав, але його розбудив дзенькіт розбитого скла. Він підхопився, а Соня з переляку сховала голову під подушку, подумавши, що це знову банда на мотоциклах приїхала нищити книжки.
– Що це в біса таке?! – вигукнув Мортіус, побачивши за розбитим вікном Тигрисикову фізіономію. Але мовив так, для годиться, бо що б не робив Тигрисик, він не міг на нього сердитись. – Ти що, знову намагався спіймати світлячка?
– Ні, таточку, я намагався тебе розбудити.
– Господи, – зітхнула Соня, — хіба не можна було знайти іншого способу?
Тигрисик волів промовчати.
Мортіус підійшов до розбитого вікна й зіщулився від холоду.
– Ти вже не такий малий. Треба було постукати в двері. Гадаю, вони б витримали. Ну, що там сталося?
– Ясько і Мацько. Вони хочуть вас бачити. Скоро півні закукурікають, тож покваптеся.
«Еге, – втішився Мортіус. – Чуло моє серце, що щось назріває!»
Ясько і Мацько глибоко шанували Мортіуса, бо той придумав, як звільнити їх від прокляття господаря цього замку. Тепер вони могли подорожувати по всіх світах, надолужуючи втрачене. Оскільки, як усім привидам їм було важко матеріалізуватись, і голосу вони не мали, то Мортіус задля приємності спілкування зробив спіритичну дошку, на якій півколом були написані літери й цифри, а порухати одноразовою пластиковою скляночкою привиди могли. Мортіус навіть міг би взяти в них інтерв’ю, але тепер Ясько і Мацько були йому наче родичі, та й він охолов до репортерської діяльності. Він раніше спеціалізувався на готичних репортажах для газети «Поцейбічні і потойбічні новини».
Одягаючи халат поверх нічної сорочки, Соня сказала урочисто:
– Мені завжди сняться віщі сни.
– Де наша спіритична дошка?
– В кабінеті.
– А де наші гості?
– Чекають у кабінеті, – повідомив Тигрисик. – У них якась дуже важлива справа.
Те, що довідались Мортіус з Сонею від привидів, було справді дуже важливим, бо ж хіба він не сказав: «До зустрічі у Львові!»? Коли з першим криком півня Ясько й Мацько дематеріалізувались, Соня подивилася в очі Мортіусу так, що його серце затремтіло наче спіймана пташка.
– А ти певна, що тобі туди можна? – спитав він.
– У нас із тобою одна душа на двох! – відповіла Соня й кинулась йому на шию.
Мортіус хитнувся, але вистояв. Він згадав, яку нечувану відвагу виявила його майбутня дружина під час врятування Королівства, і більше не вагався.
– Треба подумати, що нам взяти з собою.
– Мене, – нагадав Тигрисик.
– Це небезпечно для тебе. А що як тебе візьмуть у заручники?
– Дурниці! – заявила Соня. – Я видеру очі кожному, хто насмілиться до нього наблизитись. Я вже не така, як була. Мені тепер нічого не страшно!
– Бо я з тобою, – широко всміхнувся Мортіус.
13
Не думав – не гадав дід Пилипко, що він така поважна персона, на яку полюватимуть, ніби на дичину. Як у старі добрі часи... Не те, щоб він шкодував за ними, але молодість – таки гарний час, і він провів його надзвичайно бурхливо. Шкода, що ні друзів, ні ворогів не залишилось. Повернувшись із закладу під назвою «Зелений гай», він вирішив нікуди не пхати носа і брати приклад зі своєї черепахи Зосі, котра не переймалася ні політикою, ні чемпіонатом з футболу, ні відсутністю гарячої води в літній період і позирала на світ мудрими карими очима. Але такими вже були дід Пилипко з Мортіусом, вважаючи нудьгу більшим лихом, ніж бандитська куля чи вовкулачі зуби.
Вдома дід Пилипко перекусив і увімкнув телевізор, бо ж треба знати, що відбувається в Серединному світі (так він називав його, маючи тепер стосунок до Королівства). І як на ловця звір біжить, так на старого наскочив диктор львівського телебачення:
– Щойно нам повідомили, що в одному з комп’ютерних клубів невідомі особи вчинили замах на системного адміністратора, намагаючись вилучити з інтернету книжку. Дивіться прямий репортаж з місця події.