Після цього показали жертву, хлопця років двадцяти з підбитим оком і подряпаною щокою, який уже вийшов із шокового стану, бо був дуже злий.
– Я не міг второпати, що цим дебілам від мене треба. Ті дві волохаті мавпи навіть не знали, як увімкнути інтернет!
– Може, вони були в нетверезому стані?
– Вони з Марса звалились, ці ідіоти. Вони навіть читати не вміють!
– Розкажіть, як усе було.
– Ну, прийшли дві мавпи, заплатили гроші за годину інтернету, сіли... Дивлюся, а вони нічого в тому не тямлять, ну, підійшов, питаю культурно: «Що вам конкретно треба, хлопці?»
«Книжечку одну.»
«Нема проблем. Скажіть автора, назву книжки.»
«Автора не знаємо, назва «Книгоноші з Королівства.»
«Ноу проблем». Бачу, що ті гопи нічого не кумекають, сідаю, знаходжу. «Читайте, – кажу. – Певно, кльова книжка.»
«Ми не читаємо книжок. Нам не вільно читати. Нам треба, щоб цієї книжки тут не було.»
«Я не Господь Бог, — кажу. – Ви що, того?..»
«Роби, що кажуть!»
«Ви що, не доганяєте? Вилучити книжку може лише той, хто її там помістив!»
«А як вона в тебе опинилась?»
Розумієте, я не витримав і почав на них гнати. А вони – на мене...
– Діла, – пошкріб підборіддя Пилипко. Он воно що...
– Вони ще мишку поцупили, лазерну... – пожалівся подряпаний хлопчина.
– Ну, звісно, довгомуди! – вигукнув дід Пилипко. – Де Мортіус? Треба Мортіуса!
Сам він тямив у інтернеті не більше за отих двох злодюг. Але розумів, що всі його напасті пов’язані з книжками: їх або палять, або крадуть. А вже потім усе інше: революція, війна...
– Краще б тих книжок на світі не було! – аж сплюнув дід Пилипко й додав: – І телевізора.
...Наступного дня старий подався до комп’ютерного клубу, що був поряд із гастрономом.
– Що вам, дєдушка? – спитав його стрижений наголо пацан.
– Книжечку одну.
Видно, той, як його, системний адміністратор, телевізор не дивився, бо не виявив жодного страху. Мав такий пом’ятий вигляд, ніби спав, поклавши голову на клавіатуру. Он і букви відбились на щоці...
– Тут не книгарня. І в мене технічна перерва.
– А де книгарня? – з острахом глянув Пилипко на довгий ряд комп’ютерів, які, здавалося, скалили до нього зуби.
– Звідки я знаю?! Десь у центрі бачив.
Довгенько довелось походити старому, поки він знайшов одну книгарню. Там, де були раніше, їх не виявилось. Нарешті знайшов якусь, тільки трохи дивну. На одній половині продавали дезодоранти і пральний порошок, на іншій – були книжки. Дуже багато книжок, може, навіть сто.
– Перепрошую, – мовив старий до білявої кралі, що похмуро чистила нігті. – Я шукаю одну книжечку. Називається «Книгоноші з Королівства».
– Нема такої.
– Мені дуже потрібна, для онуки.
– Беріть «Енциклопедію для дівчаток». Або «Гаррі Поттера». Хоч шість томів.
Пилипко з жахом подивився на купу грубезних книжок і аж відсахнувся:
– Ні, мені треба «Книгоноші з Королівства»...
– Нєт, говорю вам на человечєском язикє! – чогось перейшла на чужу мову краля з фарбованими патлами.
– Тьху! – сплюнув дід Пилипко й вийшов.
Він натрапив ще на одну книгарню поряд із зоомагазином «Природа». Там ним розмовляли привітніше, але про «Книгонош з Королівства» не чули. Сказали, що розпродують старі книжки, бо тепер у приміщенні крамниці буде кафе. Втім, було б логічніше, якби книжка була розпродана. Врешті, дід згадав, що на вулиці Привокзальній бачив ще одну книгарню. Він був такий знервований, що поперся туди пішки, забувши про трамвай №6.
– Ніколи не чула! – похитала головою пристойна старша пані, з тих, що ходять в капелюшку. – А яке видавництво її видало?
– Не знаю. Може, навіть не з Серединного світу.
– Перепрошую?
Дід Пилипко махнув рукою й почвалав до виходу.
– Шановний! Мені дуже шкода. Може, я попитаю на гуртівні. Ви не могли б зайти сюди в середу?
Дід Пилипко обернувся, зняв капелюха і вклонився:
– Красно дякую, пані. Я зайду ще раз.
Старша пані аж зарум’янилась од утіхи, а Пилипко подумав, що цей світ не такий вже й поганий. Адже він прожив у ньому ціле життя і звідав усякої влади, від чого став мудрішим. А що в ньому знову прокинувся галантний львів’янин, хай навіть трохи батяр, то це для його справи навіть підмога. Вихованого чоловіка вислухає кожен.
Отож, трохи замріяний, пан Пилипко сів на шістку, щоб у центрі пересісти на двійку, бо з пенсійним посвідченням міг їздити трамваями задурно зрання до смеркання. З вокзалу їхало чимало люду з валізами і клунками, але якась чемна дівчинка поступилася йому місцем, хоча дід Пилипко ніколи не вимагав, аби хтось робив це задля нього, бо молоді тепер не мають здоров’я. Він подякував на цілий вагон: