– Дай вам, Боже, панночко, порядного чоловіка!
І йому було приємно, що панночка густо почервоніла, а не заіржала, як кобила. «Ні, світ ще не такий зіпсутий,» – зворушено подумав Пилипко, і згадав Люцину. Не кожен може похвалитися знайомістю з королівною. Дід проїхав дві зупинки й на третій мав виходити, коли до трамваю зайшов чоловік, німий, з тих, хто продає образки, церковні календарі й рецепти від Ванги або таке, що соромно читати. Щось він одразу запримітив у Пилипкові вченого чоловіка й, вийнявши з наплічника доволі грубу книжку, поклав тому на коліна. Вони, німі книгоноші, так роблять, аби люди подивилися, погортали, подумали, чи варто купувати. Та поки дід виймав окуляри, хтось упав йому на коліна, а потім у вагоні почувся вереск, ніби два коти б’ються між собою. І в тому замішанні книжка, яку він мав подивитися, щезла. Пилипко широко розтулив рота й заволав:
– Людоньки, книжку вкрали! Ґвалт!
– Але тут чиясь рука міцно стисла йому плече:
– То не твоя книжка, дєдушка, пойняв?
А далі Пилипко побачив, як з середніх дверей двоє вовкулак тягнуть того нещасного німого каліку. Старий хотів крикнути, але біля його вуха клацнув зубами третій вовкулака, і він принишк.
Тут би зупинитись дідові, але якась сила наче взяла його за комір й потягнула далі на розшуки загадкової книжки, що мала, безперечно, стосунок до Королівства. Хоч там він і не бував, але задля Люцинки та її мами ладний був пожертвувати й так осоружним життям пенсіонера. Вийшовши з шістки, дід не пересів на двійку, а почимчикував пішки, щоб оговтатися. У центрі надибав ще один комп’ютерний клуб, що називався «Павук». Зайшов досередини і заледве не оглух від музики, що, здавалось, перла з кожного комп’ютера. Дід Пилипко дечого навчився від Мортіуса, котрий завжди йшов по свіжих слідах, кому вовкулаки не раз клацали зубами над вухом. Бо це, здається, був той самий клуб, в якому довгомуди поцупили мишку. От дурні! Тих мишей аж кишить по старих підвалах. Але, видно, лазерні мишки особливі. У Королівстві взагалі бувають зелені, сині й оранжеві миші. Дідові пощастило: при вході сидів той самий юнак із підбитим оком. А за комп’ютерами розважалися двоє хлопчаків років десяти.
– Перепрошую... – чемно мовив дід Пилипко, знімаючи капелюха.
– Що вам, діду? – похмуро спитав системний адміністратор. – Ксерокс у взуттєвому магазині.
– Та мені не ксерокс, прошу пана. Шукаю для онуки книжку.
– Тут вам не книгарня.
– Бачу, що не книгарня. У книгарні нема тієї книжки. Ти мені пошукай її в комп’ютері, тільки не знаю, в якому.
– Ага, – мовив хлопака. – Книжечка вам потрібна. Часом не «Книгоноші з Королівства»?
– Еге ж, – невинно посміхаючись, підтвердив дід.
– Назад! – закричав адміністратор і вихопив перцевий балончик, такий самий, як у Мортіуса. – Уб’ю!
Дід Пилипко прожогом вискочив за двері. Ну, й молодь пішла! Старого діда боїться. А якби його інфаркт ухопив?
Віддихавшись, Пилипко зрозумів, що на сьогодні з нього досить. Треба діяти іншими методами. Та й узагалі час додому. В холодильнику була в нього пляшечка пива: зніме, як то кажуть, стрес. Із центру дід звернув на Пекарську, де було менше машин, минув Ветеринарну академію й наблизився до червоного муру Личаківського цвинтаря, звідки віяло приємною прохолодою. Звісно, він міг кинути цю справу, і цілими днями грати з пенсіонерами в доміно. А Королівство? А пані Олімпія, а Люцинка? Хіба ж вони казали йому: «Дідусю, дайте собі спокій. Ми самі»? Отож бо. Та якби й казали, він би не послухався, бо хоче, щоб їм добре велося в тому Королівстві, щоб вони були щасливі. Дід так розхвилювався, що не помітив чорно-білого кота, який сидів під лавкою, на яку Пилипко сів перепочити. На превеликий подив, Фелікс упізнав Гортензію, що йшла вулицею, і неприязнь до відьом вибухнула в ньому з новою силою. Він розпушив чорного хвоста, примружив очі й прищулив вушка. Проте жоден звук не вирвався з його хоробрих грудей. Він зауважив, що Гортензія вже не така кістлява, вбрана в яскраву сукню, а на голові має пишний капелюшок з квітками. Може, вона замаскувалась?
І тут сталася ще одна пригода – і рівень небезпеки зріс до найвищого ступеня. Легковажний дід Пилипко встав і рушив безлюдною вулицею, не помітивши відьми. Коли він наблизився до свого будинку й збирався увійти до під’їзду, згори на нього впала грубезна книжка. Якби Гортензія не зойкнула, то вже було би по дідові, а так він здригнувсь, і книжка лише зачепила його. Втім, удар був і так сильний – дід упав.