– Убили! – заверещала Гортензія, кинувши торбу й сумочку. – Ґвалт!
Вона підбігла до старого, що лежав на боці, а коло нього грубезна книжка в яскравій палітурці. Гортензія копнула це знаряддя вбивства ногою й почала голосити:
– Ой, Боже ж, мій Боже!
Тоді згадала про своє аптекарське минуле й помацала старому пульс. Неподалік, вигнувши спину дугою, стояв кіт зі здибленим хутром.
– Гей, – сказала геть шокована Гортензія, – треба викликати швидку. Чого витріщився?
Принц Фелікс кліпнув, розвернувся й підтюпцем побіг до підозріло похиленої телефонної будки. Тут Гортензія згадала, що в неї є мобільний, бо навряд чи телефон-автомат працював.
– Не треба, я з мобільного передзвоню! – гукнула вона вслід коту.
Кіт розвернувся знову, а вона почала тикати пальцем у телефон.
Дід Пилипко застогнав.
– Живий! – зраділа Гортензія. – Але ж ви мене налякали! Нічого, зараз приїде швидка.
Дід щось пробурмотів.
– Що ви кажете?
– Як рак свисне, – чітко вимовив старий. – Допоможи мені сісти.
Гортензія допомогла йому й помітила на голові велику ґулю. «Струс мозку,» – поставила діагноз. А потім упізнала старого. Він торгував колись насінням на трамвайній зупинці. Давно, ще до того, як вона круто змінила своє життя.
– Що то було? – спитав дід. – Балкон на мене впав?
Гортензія хіхікнула:
– Здається, хтось кинув згори на вас книжку.
– Яку? – зразу ожив Пилипко.
– «Гаррі Поттер і келих вогню», – прочитала Гортензія, бо тепер вона вміла читати.
«Може, міліцію викликати? – подумала вона. – Все-таки замах на життя.»
– Скільки живу, ніхто мене книжкою по голові не бив! – пожалівся дід Пилипко. – Не думав, що вони такі важкі...
Гортензія задерла догори голову:
– Може, якісь дітиська впустили...
– Слухай, небого, – тихо мовив до неї Пилипко. – Допоможи мені дійти до квартири. Я бачив у книгарні силу-силенну тих Гаррі Поттерів, і ця ще не найгрубша. Може, у тих, хто нагорі, ще п’ять томів...
У помешканні Гортензія вклала старого в ліжко, поклала на ґулю мокрий холодний рушник і заварила чай. Дід довго спостерігав за нею, а тоді сказав:
– Бачиш, Гортензіє, все, що робиться, то на краще!
– Еге ж, – кивнула вона. – Я вийшла заміж і тепер живу на селі. А оце приїхала на закупи. Я ще зайду до вас увечері. Тільки, боронь, боже, не вставайте.
Коли вона пішла, з-під ліжка виліз Фелікс і заходився вмиватися. Причалапала черепаха Зося й сіла поряд.
– Розказуйте, діду, що до чого, – суворо мовив Фелікс. – Ми виділимо вам охорону.
– Я часом не вмер? – жалібно простогнав Пилипко.
– Начебто, ні, – відказав кіт. – Спершу розкажіть про своїх сусідів. Хто має на вас зуб?
Дідові здалось, що кіт зараз сягне по записник і ручку. Він аж затамував подих. У нього майнула думка, що він має право мовчати, і старий, відкинувшись на подушку, заплющив очі.
Кіт, витримавши паузу, почав міркувати вголос:
– Люди – дуже дивні істоти. Коли на кота звалиться якась річ, він не стане з цим миритися, особливо, коли Королівство в небезпеці.
Дід здригнувся й розплющив очі.
– Мортіус, щоб урятувати Тигрисика, спустився в смердюче підземелля. Він втратив одразу дві роботи. Я знаю, як ви цінуєте подібні дурниці.
– Звідки ти все це знаєш? Звідки ти знаєш Мортіуса? І взагалі, що ти за кіт? Чий?
– Фелікс, дідуню. Я жив у Люцини та її мами, Її величності королеви Олімпії, але я не є чийсь. Кіт не може бути чиїмсь. Тільки в Королівстві це нарешті втямили.
– Я не так часто бував у пані Олімпії, – знічено пробурмотів дід Пилипко. – Але як ти навчився говорити по-людськи?
– З чого ви взяли, що я розмовляю по-вашому? То вам так здається.
«Еге ж, – подумав дід, – це мені тільки здається». І спитав:
– А думки ти не читаєш?
– Ні.
– Слава Богу! От що, Феліксе, я небагато знаю, але слухай!
Він розповів, як підслухав розмову в «Зеленому гаю», що побачив по телевізору і як почав шукати книжку.
– Ну, а решту ти знаєш.
– Угу.
– Я міг загинути. Але Гортензія закричала. Звісно, вона відьмина дочка, але тепер змінилась, відколи її матінка кудись щезла.
– Розсипалась на порох, – уточнив Фелікс. – Я бачив це на власні очі. Але мене це не цікавить. Я прибув сюди з Королівства в іншій справі. Маю провести розслідування. Вас будуть охороняти мої люди, себто коти. Спробую викликати сюди Мортіуса.
– А я що маю робити?
– Лежіть. Ми з вами зв’яжемось.
– У холодильнику є ковбаса. Може, поїси? І мені зроби канапку.