Кіт витріщився на нього:
– Перепрошую, але я не вмію відчиняти холодильник і робити канапки. Я ж не в цирку працюю!
14
Королівська вечеря в п’ятницю проходила десь років із триста в одній і тій самій кімнаті, й за порядком на ній суворо стежив церемоніймейстер. Для Люцини ця трапеза завжди була тяжким випробуванням: дівчина боялась незнайомих людей ще з Серединного світу. Люди там не довіряли одне одному, і мали рацію. Щоб довіряти комусь, треба спершу навчитись довіряти собі. Втім, вона не знала, як цього навчитись. От, наприклад, у них втікача з Імперії одразу б запідозрили в шпигунстві, а тут – будь-ласка, живи скільки хочеш і ходи, куди заманеться. А їй, щоби пройнятися довірою до цього письменника Германа, треба було б спочатку прочитати бодай одну його книжку. Бо, як не ховай, у книжці можна дізнатись усе про її автора, навіть, якщо він намагається маскуватись. Але наразі його книжки не були видані, бо в Імперії не видають книжок, через які письменник мусить утікати.
На відміну від більшості громадян Королівства, Люцину не жахала Імперія, бо в Серединному світі жило чимало людей, схожих на крутиголовців: невихованих, підступних, жорстоких і ласих до грошей. Королівство залишалось єдиним місцем, де крутиголовці не могли жити так, як звикли, особливо після того як її мама стала королевою. І знаючи запальну вдачу свого братика, вона була переконана, що той нічим не поступиться крутиголовцям, котрі вбили їхнього тата, Маркового батька, багатьох бібліотекарів та інших людей. Вона б ніколи цього не простила. Мама була справедливою. Тому їм так важко жилося у Серединному світі. Як тільки хтось починав домагатися справедливості, чи просто казати правду, всі довкола махали руками й казали: «Цить! У тебе все одно нічого не вийде».
Звісно, її брат не був копією мами, бо виховувався в Королівстві. На вигляд стриманий, аж наче повільний, проте поліз колись на скелю, щоб зняти перстень з руки фальшивої принцеси, і розірвав угоду, яку хотів укласти з крутиголовцями король. Тато був тоді хворий, отруєний, але в глибині душі Люцину мучила підозра, що він, можливо, мав заслабкий характер. Вона нізащо про це не сказала б жодній душі на світі. Навіть думати про таке було боляче.
Попри все, у п’ятницю Люцина прокинулася з настроєм радісного очікування вечері. Вона ніколи не бачила справжнього письменника.
А от Герман Гессе, як називав себе біженець з Імперії, прокинувся геть похмурим. Було зовсім рано. Він вийшов у сад, щедро всипаний росою. Небо затягнуло хмарами. Усюди лежали поламані гілки, відірване листя, як це буває після бурі. Він позбирав їх на купу. Його охопило відчуття, що колись уже таке було. Гнітюча ранкова тиша, коли усі ще сплять, чи просто лежать із заплющеними очима, бо кожен рух може накликати на них біду. Це ще більше його налякало. З намоклими рукавами й мокрими колінами він повернувся до будинку й розпалив вогонь у плиті. Він умів швидко розпалювати багаття й так само швидко його гасити. Спрячик і Марко не подавали жодних ознак життя.
Герман знайшов бляшанку з кавою, всипав кілька ложечок запашної кави у кавник і залив гарячою водою. Тоді залишив кавник скраєчку плити, щоб кава набрала міцності, й прочинив двері в коридор. Першим прокинувся й зразу ж скотився з мансарди по перилах Спрячик. Личко його сяяло, і він тричі привітався:
– Привіт, привіт, привіт!
Потім вони пили каву, і домовик зауважив, що гість не надто веселий:
– Що сталося?
– Нічого, – відказав Герман. – Усе гаразд. Я – в Королівстві.
– Я теж. І збираюся працювати, не покладаючи рук.
– Ти такий маленький...
– Для того, щоби дбати про порядок, не треба бути двометрового зросту!
– Твоя правда. Ти знаєш, Спрячику, мені сьогодні приснився найстрашніший сон у моєму житті.
– Розкажи!
– Не можу.
– Ходімо до мене. Я маю зіллячко, поставлю музику. Господар ще довго спатиме. Він учора дуже пізно повернувся. Зрештою, не моє це діло. Головне, щоб і цей дім під землю не провалився, як уже було в одного з моїх господарів. Уявляєш, повертаюся з відпустки, а дому – нема. Навіть те місце, де він стояв, встигло зарости травою. Я думав, у мене глюк, доки не довідався, що там побувала жінка. Ну, звісно, тільки жінка може так усе розвалити! Я принципово працюю лише в холостяків.
Домовичок довго торочив би про небезпеки його професії, але Герман уже не слухав. Зірвався з місця й побіг до кабінету. Підняв подушку, знайшов під нею списані аркуші. Втупився у назву роману «Книгоноші з Королівства». Ця книга була в Германовій голові, і ніхто не зміг би дістати її звідти попри його волю. Чи, може, щоб хтось прочитав його думки?