Люцина досі була сама. Тільки зазирнув кілька разів церемоніймейстер, але побачивши, що принцеса не в гуморі, підбадьорливо посміхнувся, не мовивши ні слова. Поступово Люцина забула про дискомфорт і почала думати, який письменник отой Герман. Оскільки їй ніколи не щастило, то перший письменник у її житті, мабуть, виявиться лисим, в окулярах, з черевцем і купою дітей десь там, в Імперії. Але навіть такий звичайний, письменник викликав у неї острах. Їй здавалося, що варто письменникам подивитись на людину і вони вже знають про неї все. І звісно, не втримаються від спокуси, щоб описати її під вигаданим ім’ям у книжці, та ще й змусити робити якісь невідповідні речі, наприклад, закохуватись у іншого персонажа. Щоб написати бодай одну книжку, треба бути особливим. Недаремно у Королівстві кажуть: «Які люди, такі їхні книжки». Правда, не все, що схоже на книжку, є нею. Тільки справжні книжки не тонуть у воді й не горять у вогні, і за ними доглядають книжкові гноми.
Люцина від хвилювання аж затремтіла. Вона ж мала зустріти гостя, поговорити з ним, а тоді провести його до їдальні. У кутку тихо бриніло радіо, несміливо наповнюючи кімнату звуками джазу. Вона не встигла навіть упіймати мелодію, як у двері постукали. Зайшов Марко з молодим чоловіком – високим, худющим, з головою, поголеною наполовину. Втім, Герман зовсім не нагадував панка. Швидше, так роблять люди в Імперії, щоб відмежуватись від крутиголовців. Дівчинка встала й подала руку незнайомцю. Він поцілував її руку, чого в Королівстві не роблять. Там цілують руки лише старшим жінкам. Люцина густо почервоніла, потім зблідла і, наче крізь сон, почула, як гість назвав себе:
– Герман.
Вона не знала, про що їм говорити, і благально подивилась на Марка. У того був якийсь дивний вираз обличчя, ніби він хотів стати між Люциною і Германом. Нарешті Марко опанував себе й струснув рудою гривою, що аж заіскрилася при світлі люстри:
– Слухай, Люцино, зараз нема часу для церемоній. Я хотів би, щоб Її величність вислухала Германа, щоб вона вислухала його до кінця, розумієш? І щоб уся розмова не вийшла за межі кімнати, бо це може зашкодити Германові.
– Пусте! – махнув рукою гість. – Тут мені нічого не може зашкодити.
– Крутиголовці мають довгі руки. І вони сягають аж сюди.
– Я знаю, – мовив Герман. – Це вони дозволили мені перепливти Ріку.
– Як це? – вражено вигукнули Люцина з Марком.
– Вони всемогутні. Їхні наміри важко збагнути. Я напишу цей роман і повернусь назад. Можливо, вони про це знають.
– Дурниці! – обурився Марко. – Ти не боявся і тому переплив Ріку.
– Кожен з нас має номер, десь під шкірою, і тому від них не можна сховатись.
– Так, я про це читала! – похвалилась Люцина. – Вони вмонтовують чіп, і якщо людина чинить всупереч їхнім правилам, натискають на пульт, раз – і нема! Ой, вибачте...
– Що ти кажеш? – здивувався Марко. – Хіба можна так поводитися з людьми? Це просто дикунство!
– У Серединному світі таке теж є. Ти чув про Матрицю?
– Гаразд, поговоримо про це потім. Перейдімо до справи. Оскільки Герман – твій гість, за столом ти маєш перша почати з ним розмову. І зацікавити цією розмовою свою маму, ясно?
– Угу.
– І про що б ти хотіла спитати гостя?
– Ну, не знаю...
– Думай!
– Я могла б спитати: «Як називається той роман, що ви пишете?»
– Браво! – вигукнув Марко. – Чудово!
– І як називається ваш роман, пане Германе? Той почервонів.
– Не відповідай зараз, Германе! – застеріг Марко.
– Чому? – насупилась Люцина.
– Буде природніше, коли ти цього не знатимеш. І справедливо стосовно Її величності.
Тут надійшов Серпень з церемоніймейстером, який непомітно оглянув костюм гостя й лишився не зовсім задоволений. Марко позичив Германові вбрання свого батька, бо той, утікаючи, геть обдерся. Те, що костюм був закороткий, виправити не вдалось, але краватку Герман не вмів зав’язувати, і церемоніймейстер, тисячу разів перепрошуючи, зробив це сам. Лише після цього вони рушили до їдальні.
Люциңа сиділа поруч з гостем і не могла бачити його обличчя. Коли надійшла королева, всі встали. Мама була бліда й замучена. Здавалося, вона навіть не тішиться з того, що бачить рідних доньку й сина, а перебуває в якомусь іншому світі. Серпень дивився на неї, таку далеку, відчужену, й не міг повірити, що це його мама. Вона все ще вважала його маленьким хлопчиком.